Опис досвіду

Опис досвіду роботи

Теми самоосвітньої діяльності :
2013 рік :

«Формування професійної компетентності вчителя як запорука його готовності до впровадження інноваційних освітніх технологій»

        2017 рік :
«Нова українська школа як модель поваги до прав           дитини, демократії, підтримки добрих ідей»  

                   "Дати діітям радість праці, радість успіху у навчанні, запалити  в  їхніх  серцях  почуття  
гордості, власної гідності - це перша  заповідь  
виховання."

      Успіх у навчанні - єдине джерело внутрішніх
 сил дитини, які  породжують  енергію  для  
подолання  труднощів   та   бажання  
 вчитися."

                           В.О.Сухомлинський                          

              Наукове обґрунтування проблеми

    Новітнє суспільство висуває до освіти нові вимоги, однією з яких є формування особистостей, що спроможні ухвалювати неординарні рішення й ефективно народжувати взаємини у швидкоплинній реальності. Активність, самостійність, творчість, здатність адаптуватися до стрімких змін - ці риси особистості дуже важливі на сучасному етапі історичного розвитку, а їх формування потребує реалізації нових підходів до процесу навчання.
    Наразі докорінні зміни в освіті орієнтують учителів на відмову від авторитарного стилю    на користь гуманістичного підходу й застосування методів, що сприяють розвитку творчих засад особистості з урахуванням її індивідуальних особливостей.
 Сучасний випускник навчального закладу має бути конкурентноспроможним на ринку праці, усебічно освіченим, здатним знайти вихід з будь-якої ситуації та зважитися на відповідне рішення. Тому в умовах реформування середньої освіти особливого значення набуває проблема вдосконалення технології навчання. Зміни, що відбуваються в суспільстві, зумовили пошук нових освітнії концепцій. Нині випускники потребують не тільки грунтовних знань із предметів, а й високого рівня розвитку різних типів компетентностей. Посилення глобалізаційних і трансформаційних процесів у світовій економіці, удосконалення технологій, збільшення конкуренції  на ринку праці спонукають підприємців спрямовувати інвенстиції в розвиток людських ресурсів.
    Пріорітетними напрямком розвитку сучасної вітчизняної та світової освіти є перенесення акцентів зі знань та  вмінь ) як основних результатів навчання) на формування в учнів системи компетентностей. Необхідно виробити в школярів уміння здійснювати вибір, ефективно використовувати обмежені ресурси, вести перемовини, ухвалювати виважені рішення. Майбутній спеціаліст має вміти навчатися, вільно застосовувати новітні технології, працювати в команді, оперативно знаходити необхідну інформацію й використовувати її для розв'язання нагальних проблем.
  Надтак, за умов модернізації української школи актуальним стає компетентнісний підхід в освіті, який пов'язаний передусім з особистісно орієнтованим та діяльнісним підходами до навчання, оскільки грунтується на особистості учня й може бути реалізованим і перевіреним тільки під час виконання конкретним учнем певного комплексу дій. Компетентнісний підхід потребує транформування змісту освіти, перетворення його з моделі, яка об'єктивно існує для всіх учнів, на суб'єктивні надбання одного учня, які можна оцінити. Компетентнісний підхід акцентує увагу на результатах освіти, які розглядають не як обсяг опанованої дитиною інформації, а як здатність школяра діяти у різних проблемних ситуаціях.  
  Організація Об’єднаних Націй разом  з Радою Європи, ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО, ПРООН, Організацією економічного співробітництва та розвитку,  Міжнародним департаментом стандартів та ін. нині плідно працюють й підтримують світові процеси модернізації освіти. На думку експертів Ради Європи, компетентності передбачають спроможність особистості сприймати та відповідати на індивідуальні і соціальні потреби; формують комплекс ставлень, цінностей, знань та навичок. Сучасний етап розвитку Європейської системи освіти характеризується визначенням переліку ключових компетентностей, які слід формувати у молодого покоління. Відбору ключових компетентностей для кожної з країн присвятили свої праці такі європейські науковці: Е.Свенік, Р.Данон, П.Вогеліус, Р.Джакку-Сівонен, П.Врігнод, Х'юллер-Солджер, Дж.Пешар, М.Норріс, Ф.Келлі, А.Х.Веетрхайм, Дж.Саккен, П.Трієр, Д.Міллєр та ін.

    Проблема формування ключових, загальнопредметних та предметних компетентностей учнів завжди була у центрі уваги українських  науковців– Т.Байбари, Н.Бібік, О.Біди, С.Бондар, М.Вашуленка, І.Гудзик, Л.Коваль, О.Локшиної, О.Онопріенко, О.Овчарук, О.Пометун, К.Пономарьової, О.Савченко, С.Трубачевої та ін. Вченими визначено зміст основних дефініцій «компетентність» та «компетенція», здійснено порівняльну характеристику ключових компетентностей в європейських освітніх системах та розглянуто методичні аспекти формування у школярів компетентностей та компетенцій. Це знайшло своє відображення у Концепції Нової Української школи, Законі України «Про освіту».

        Модернізація  освіти  України  передбачає  розв’язання   низки   ключових завдань :

-         забезпечення формування інноваційної людини з інноваційним типом мислення, інноваційною культурою та здатністю до діяльності інноваційного типу, що є головною передумовою переходу України до інноваційного типу прогресу і суспільства знань ;

-         упровадження  в освіті принципу дитиноцентризму, що сприятиме максимальному саморозвитку і самореалізації особистості;

-         здійснення переходу до толерантної педагогіки, суб’єкт-суб’єктних відносин у навчальному процесі, взаємної поваги учня і вчителя, що забезпечить формування розвинутої самодостатньої особистості, громадянського суспільства та демократичний розвиток країни;

-         забезпечення підготовки громадян України до життя та діяльності в умовах глобального простору, формування глобалістської людини, що підвищить конкурентність України у європейському і світовому просторі;

-         формування у громадян України сучасної системи цінностей, що сприяли б максимальній самореалізації кожного з них, утвердженню національної єдності, найповнішому усвідомленню національних інтересів, включно із захистом незалежності й територіальної цілісності України, і їх гідному відстоюванню у співпраці та конкуренції з іншими країнами.

   Завдання сучасної української освіти, яка все більше набуває інноваційного та компетентнісно характеру, – формувати готовність учнівської молоді до успішної життєдіяльності в умовах висококонкурентного інформаційно насиченого середовища. Останні десятиліття трансформації в освіті призвели до зміни її базової парадигми, а саме: необхідності переходу від навчання знань, умінь, навичок до здатності навчатися і самоудосконалюватися впродовж життя.

      На практиці переорієнтація на компетентнісний підхід у навчанні відбувається дуже складно через усталену  протягом  багатьох  десятиліть  формулу  дидактики,  за  якою  на уроках  домінує засвоєння учнями знань і дуже мало уваги приділяється формуванню умінь застосовувати набуті знання. Цей факт визнається  в Концепції нової української школи. В ній зазначається, що, як і 10, 20, 50 років тому, пересічні українські учні здобувають в школі застарілі знання, вони спроможні лише відтворювати фрагменти несистематизованих знань, проте часто не вміють застосовувати їх для вирішення життєвих проблем.

         В  сучасних  умовах  швидких  змін  і  тотальної  інформатизації  на  перший  план  в  освіті виходить готовність (компетентність) того, хто навчається, з урахуванням особистих можливостей  та інтересів оперативно й чітко відслідковувати та відбирати інформацію, конструювати способи дій  з  метою  успішного  виконання  конкретних  завдань  відповідно  до  поставлених  педагогом дидактичних цілей. Отже, реалізація компетентнісного підходу, задекларованого у Концепції, і принципу  індивідуалізації  навчання – це  дві  сторони«однієї  медалі». Суть  індивідуалізації навчання  в  цьому  контексті  полягає  в  тому,  щоб  у  виборі  методів,  засобів,  темпу  навчання якнайповніше враховувати індивідуальні відмінності учнів.

        Індивідуалізація  навчання  як  проблема  дидактики  розглядалася  вченими,  педагогами-практиками на різних рівнях і в різних ракурсах: від фундаментальних педагогічних досліджень  (С. Рабунський, І. Унт) до вивчення особливостей індивідуалізації навчання в конкретних аспектах і  умовах:  індивідуалізація  навчального  середовища  учня  засобами  інтернету (О. Пінчук, О. Соколюк);  індивідуалізація  в  процесі  вивчення  окремих  предметів (О. Гнатюк, В. Конащук, В. Сиротюк, М. Лукащук, М. Письменна, І. Хмеляр, С. Ніколаєва,  А. Панченко,  Л. Сікорська, Г.  Гаврищак, А. Марущак, Г. Терещук, А. Уруський, І. Цідило); індивідуалізація навчання дітей з особливими освітніми потребами(Ю. Артемова, Н. Голуб, О. Губар, С. Мірський, Н. Руднєва, Л. Шеховцов) та ін.

   Серед дев’яти ключових компонентів«Формули нової школи» на першому місці – новий зміст освіти,  заснований  на  формуванні  компетентностей,  потрібних  для  успішної  самореалізації  в суспільстві, а на шостому– орієнтація на потреби учня в освітньому процесі, дитиноцентризм.  

        Дитиноцентризм  і  принцип  індивідуалізації  прослідковуються  уже  в  самому  визначенні поняття  компетентності: «Компетентність– динамічна  комбінація  знань,  способів  мислення, поглядів,  цінностей,  навичок,  умінь,  інших  особистих  якостей,  що  визначає  здатність  особи успішно провадити професійну та подальшу навчальну діяльність» . І далі: «Кожна дитина– неповторна, наділена від природи унікальними здібностями, талантами та можливостями. Місія нової української школи– допомогти розкрити та розвинути здібності, таланти і можливості кожної дитини на основі партнерства між учителем, учнем і батьками».

     У  Концепції  заявлено,  що  Нова  українська  школа  буде  максимально  враховувати  права дитини, її здібності, потреби та інтереси, на практиці реалізуючи принцип дитиноцентризму. «Є необхідність  якомога  більше  наблизити  навчання  і  виховання  кожної  дитини  до  її  сутності, конкретних  здібностей,  майбутньої  життєвої  траєкторії  людини.  Це  явище  я  називадитиноцентризмом  в  освіті», – стверджує  В.  Кремень. Справді,  дослідження  свідчать,  що суттєво покращують результати навчання такі засоби персоналізації навчального досвіду, як робота за  індивідуальними  планами,  окремими  навчальним  траєкторіями,  у  рамках  індивідуальних дослідницьких проектів.

       Концепція  скеровує  на  запровадження  педагогіки  партнерства  і  широке  застосовування методів  викладання,  заснованих  на  співпраці (ігри,  проекти –  соціальні,  дослідницькі,  експерименти, групові завдання тощо). Учні залучатимуться до спільної діяльності, що сприятиме їхній  соціалізації  та  успішному  перейманню  суспільного  досвіду.  Буде  змінено  підходи  до оцінювання результатів навчання. Оцінки слугуватимуть для аналізу індивідуального прогресу і плануванню індивідуального темпу навчання, а не ранжуванню учнів. Оцінки розглядатимуться як рекомендація до дії, а не присуд.

       В основі педагогіки партнерства – спілкування, взаємодія та співпраця між учителем, учнем і батьками. Учні, батьки та вчителі, об’єднані спільними цілями та прагненнями, є добровільними і зацікавленими однодумцями, рівноправними учасниками освітнього процесу, відповідальними за  результат. Школа має ініціювати нове, глибше залучення родини до побудови освітньо-професійної траєкторії  дитини.  Нова  школа  допомагатиме  батькам  здобувати  спеціальні  знання  про  стадії розвитку дитини, ефективні способи виховання в дитині сильних сторін характеру і чеснот залежно від її індивідуальних особливостей. Діалог і багатостороння комунікація між учнями, учителями та батьками змінить односторонню авторитарну комунікацію«вчитель» – «учень».

     Педагогіку  партнерства  і  компетентнісний  підхід  пов’язують  із  формуванням  нового освітнього середовища, яке допомагають створити, зокрема, новітні інформаційно-комунікаційні технології.  Вони  підвищують  ефективність  роботи  педагога,  управління  освітнім  процесом  і водночас  уможливлюють  індивідуальний  підхід  до  навчання.  Нову  українську  школу   підтримує  електронна  платформа  для  створення  і  поширення  електронних  підручників  і навчальних курсів для школярів та вчителів. Як сказано в Концепції, педагогічні завдання вирішуватимуться в атмосфері психологічного комфорту та підтримки. Нова українська школа буде розкривати потенціал кожної дитини. Буде забезпечено  неупереджене  та  справедливе  ставлення  до  кожного  учня,  подолано  будь-яку дискримінацію. Відзначатимуться зусилля й успіхи всіх учнів. Учителів навчатимуть, як плекати в учнів та в собі гідність, оптимізм, сильні риси характеру та чесноти. Учні матимуть свободу вибору  предметів та рівня їхньої складності. З’явиться можливість навчання в різновікових предметних чи міжпредметних групах.

      Отже, реалізація компетентнісного підходу супроводжується, з одного боку, зростанням ролі індивідуальності  кожного  школяра  в  навчанні,  а  з  іншого – вмінням  вчителя  діагностувати індивідуальні особливості учня, оцінювати його здатність до навчання, коли учень стає суб’єктом навчального  процесу  й  оволодіває  певними  загальними  і  предметними  компетентностями.  Потрібна  швидка  і  рішуча  переорієнтація  дидактичних  принципів:  від  усередненого  й уніфікованого до індивідуалізованого підходу до учнів. При цьому треба враховувати активне гуманістичне розуміння індивідуалізації з позицій філософії людиноцентризму і діяльнісної концепцій навчання, які закликають цілеспрямовано розвивати індивідуальність учня шляхом його  самостійної навчальної діяльності під керівництвом педагога.

     Відповідно до принципу індивідуалізації в центр педагогічного процесу ставиться учень як  суб’єкт  діяльності  з  його  індивідуальними  розумовими,  фізіологічними,  психологічними,  сенсомоторними та іншими відмінностями. Індивідуалізація навчання – це система засобів, яка сприяє усвідомленню учнем своїх сильних і слабких можливостей навчання, підтримці і розвитку самобутності з метою самостійного вибору власних смислів навчання. Індивідуалізація спонукає розвиток  самосвідомості,  самостійності  й  відповідальності.  Педагогічна  підтримка  полягає  у спільному з учнем визначенні його інтересів, цілей, можливостей і шляхів подолання перешкод (проблем),  які  заважають  йому  досягати  позитивних  результатів  у  навчанні.  Підґрунтям педагогічної підтримки є взаємини рівноправності, рівноцінності, поваги й довір’я між учителем і учнем . Саме остання теза найповніше відповідає ідеї педагогіки партнерства у Концепції.

    У зв’язку з викладеними вище позиціями можна констатувати кардинальну зміну ролі вчителя у новій школі. У зв’язку з цим варто говорити про нову роль учителя– не як єдиного наставника та джерело знань, а як коуча, фасилітатора, тьютора, модератора в індивідуальній освітній траєкторії дитини. 

    Таким чином, для реалізації зазначених та інших завдань слід здійснити суттєві зміни в освіті : у змісті, цілях, методах і технологіях навчального процесу, його матеріально-технічній базі; у самій організації освіти в Україні, мережі навчальних закладів; у підготовці педагогів.

        Актуальним завданням сучасної школи є реалізація компетентнісного підходу в навчанні, який передбачає спрямованість освітнього процесу на формування і розвиток ключових компетенцій особистості. Результатом такого процесу має бути сформованість загальної компетентності людини, яка включає сукупність ключових компетенцій і є інтегрованою характеристикою особистості.

     Однією з умов стабільного розвитку та нового якісного прориву в національній системі освіти є забезпечення перебудови та оновлення змісту, форм і методів організації навчально-виховного процесу на засадах дитиноцентризму. Ідеї дитиноцентризму є основою багатьох педагогічних систем та наукових теорій різних часів. Фундаментальне теоретичне осмислення дитиноцентризму здійснили Г. Ващенко, Д. Дьюї, А. Дістервег, Я. Коменський, В. Кремень, Я. Корчак, А. Макаренко, К. Роджерс, В. Сухомлинський, К. Ушинський та ін. У сучасній вітчизняній педагогіці ідеї дитиноцентризму знаходять своє відображення в працях І. Беха, О. Вишневського, І. Зязюна, В. Лозової, М. Левківського, О. Сухомлинської та ін.

    Так, Джон Дьюї поставив дитину у центр педагогічної системи, вказуючи на те, що дитина – сонце, біля неї і повинна обертатися вся освіта; інтереси дитини стають цінностями освіти і основою організації усіх освітніх процесів; виховання та навчання дитини повинні проходити без примусу та натиску.

       У своїй роботі «Вік дитини» Елена Кей зазначила, що мета освіти – не передача знань, а гармонійний розвиток дитини на основі її задатків і життєвого досвіду. Нею сформульовано ведучий принцип нового виховання: «Виходячи з дитини» .

   Селестен Френе писав, що «школа майбутнього буде орієнтована на дитину», наголошував на забезпеченні природного прагнення дитини до знань, створення сприятливих умов для саморозвитку, розвиток індивідуальних творчих можливостей дитини та присутній від природи потреби у самореалізації .

  Вільгельм Август Лай розглядав дитину як активно діючу частину соціального і біологічного середовища, діяльність якої є реакцією на навколишній світ, тому центр виховання він зміщував у сферу діяльності самої дитини. Учений був переконаний, що на розвиток індивідуальності дитини впливає колектив, адже саме тоді, коли діти збираються разом, кожний прагне виявити все те краще, на що він здатний, стає більш діяльним та винахідливим. Концепція Лая стала важливим етапом у пізнанні дитини і розробці педагогічної теорії.

   В основу педагогічної системи Марії Монтессорі покладена ідея гуманістичного вільного виховання. У центрі педагогіки Монтессорі – недопустимість насилля над дитиною; проблема саморозвитку дитини; створення спеціальної системи виховання та навчання, в якій центральну роль відіграє «підготовлене середовище» та своєрідний дидактичний матеріал; різновіковий підхід до виховання та навчання дітей; необхідність вивчення дитини педагогом задля сприяння її успішному «самобудівництву», її духовному розвитку.

     К. Ушинський здійснив першу спробу цілісного вивчення дитини на засадах антропологічного принципу, намагаючись відкрити батькам і педагогам велике значення всебічного вивчення дитини. Педагог також наголошував, що у вихованні все повинно виходити тільки з живого джерела людської особистості. «…Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця справжнє виховання, що проникає в характер, неможливе». Таким чином, К. Ушинський з антропологічних позицій визначав залежність успіху інтегрування навчання і виховання від сили, здібностей і знань особистості вихователя.

    В основі змісту досконалого процесу виховання, за К. Ушинським, лежить ідея гуманістичної парадигми виховання – ставлення до людини як до найвищої цінності, орієнтація на особистісну спрямованість, створення умов, які забезпечують її вільний саморозвиток, збереження своєї індивідуальності, входження в соціум та активну життєву позицію соціально-ціннісного спрямування. Саме тому педагог вибудовує парадигму предмету виховання як педагогічного завдання виховання: людина – її душа – діяльність, і називає цей ряд «повним визначенням мети педагогічної діяльності». Педагог висловлює тверде переконання, що основною метою виховання є людина, оскільки усе у цьому світі (і держава, і народ, і людство) існує тільки для людини, душа – домінуюча сутність людини у порівнянні з тілом, а домінуючою настановою душі є діяльність – «праця душевна, вільна, наповнююча душу людини». Отже, педагог наголошує на зорієнтованості процесу виховання на особистості вихованця, який завжди є метою, а не засобом її досягнення.

    Центральною ланкою педагогічної концепції С. Русової є особистість дитини. Вважаючи її найдорожчим скарбом у світі, піклуючись про її майбутнє і ставлячись до неї з великою любов’ю, С. Русова закликала педпгогів до активної, прогресивної позиції, до нових пошуків у гуманістичному вихованні, наголошувала на розвитку самостійності дитини, на індивідуальному підході до кожної дитини, дотримуючись принципу природовідповідності виховання.

     Ідеї С.Русової полягали в тому, що дитячі заклади мають нести радість, де діти вчаться без примусу, без крику, в оточенні широкої поваги, розуміння, підтримки, задовольняючи дитячі потреби. Усе виховання дитини має будуватися на пошані до особи, бо «…українська дитина не дуже експансивна, вона вразлива; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності. Треба збудити її цікавість, тоді виявиться талановита вдячна дитина й озветься її глибока чулість».

  Розглядаючи школу як виховну систему, С. Шацький озвучує такі характерні їй ідеї: «повернення дітям дитинства»; діти повноправні учасники життя; організація навчання з орієнтацією на задоволення дитячих інтересів; відсутність авторитету примусу з боку дорослих, лише любов і довіра; практична робота повинна відповідати дитячій природі та віку дітей.

   Із виникненням нового педагогічного напряму педоцентризму (гр. pais – дитина, лат. centrum – центр, середовище) згідно якого організація й методи навчання визначаються лише безпосередніми, спонтанними інтересами й потребами дітей, нового наукового змісту набуло поняття дитиноцентризму: умови фізіологічного, психічного та суспільного розвитку дитини; роль гігієни у збереженні здоров’я; можливості дитини у процесі соціалізації; колективна і профілактична шкільна діяльність. Отже, дитиноцентризм – це забезпечення процесу виховання і навчання кожної дитини на основі розвитку її природних здібностей (О.А. Захаренко).

  Нового значення дитиноцентризм отримує в наші дні. За словами президента НАПН України В. Кременя «на перший план виступає принцип дитиноцентризму, але не у значенні уваги до дитини як такої, до дитини абстрактної, узагальненої, що часто проголошувалося і робилося у нас раніше, – а до конкретної дитини з її сутнісними характеристиками. Це важливо на всіх етапах освітньої діяльності: починаючи від дошкілля і закінчуючи університетом. Потрібно максимально наблизити освіту і виховання дітей до конкретної сутності кожного з них. Варто не формувати дитину під власні копії чи то батьком, чи то матір’ю, чи державою, чи кимось іншим, а розпізнати її єство і плекати особистість на його основі».

         Отже, під дитиноцентризмом, у сучасному трактуванні цього терміну, можна розуміти особистісно-орієнтовану модель виховання дитини, призначення якої розширення її можливого життєвого шляху та саморозвитку на засадах гуманізації реального буття дитини, посилення уваги до системи її цінностей та інтересів задля формування в неї основ життєвої компетентності.

         Тому головне завдання сьогодення – не вкласти в людину максимум знань, а навчити її оперативно отримувати інформацію, яка потрібна їй у кожній конкретній ситуації, виховати її з інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, здатною діяти креативно. Відповідно, навчання та виховання повинно бути максимально наближеним до здібностей і особливостей конкретної дитини. В цьому полягає головна думка концепції дитиноцентризму.

    Отже, актуальні в наш час гуманістичні концепції виховання й навчання учнів базуються на ідеях дитиноцентризму, а саме:

• відсутність адміністративного контролю, який обмежує свободу педагогічної творчості;
• активність учнів у навчальному процесі, орієнтація на інтереси та досвід учнів, створення навчального середовища, яке б перетворило навчання на яскравий елемент життя дитини;
• практична спрямованість навчальної діяльності, взаємозв’язок особистого розвитку дитини з її практичним досвідом;
• відмова від орієнтації навчально-виховного процесу на середнього школяра і обов’язкове врахування інтересів кожної дитини;
• виховання «вільної незалежної особистості», яка «запалюється любов’ю та керується розумом» (за Д. Дьюї);
• забезпечення свободи і права дитини в усіх проявах її діяльності, урахування її вікових та індивідуальних особливостей, забезпечення морально-психологічного комфорту дитини;
• впровадження шкільного самоврядування, яке під свободою і самостійністю дитини передбачає виховання гуманістичних та демократичних ідей і світогляду, необхідних сучасному суспільству.

    Пріоритетом діяльності має бути не отримання учнями академічних знань, а надбання умінь життєво необхідних компетентностей: від комунікативних (знайти спільну мову з оточуючими, друзями, вчителями, однокласниками, батьками, зовсім не знайомими людьми) до творчих (в навчально-трудових справах).

     Адже зміни в суспільному житті зумовлюють пошук шляхів виховання активної, ініціативної особистості, здатної до самостійної творчої діяльності, саморозвитку і самореалізації.

  Осмислюючи проблему людини в умовах сучасної антропологічної кризи, коли існує загроза її існуванню, В. Кремень підкреслює, що «вихід із цієї ситуації полягає в переході до нової парадигми розвитку, коли не технології, не економіка, а  людина в її новій якості стане метою і смислом прогресу. Так виникає і стверджується  людиноцентризм – нова стратегія поступу суспільства, в основі якої – не накопичення матеріальних благ і цінностей, а орієнтація на цінності духовні, на знання, культуру, науку, без яких життя втрачає сенс і перспективу».

  Про це наголошує О. Вишневський, говорячи: «Людина є суб’єктом соціально-економічного і культурного життя. Суспільний поступ залежить не від «технологій», а від неї, бо вона є їх творцем. Через це у процесі реформ вона опиняється у їх фокусі. Їх темп і глибина залежать від змін у самій людині і самому суспільстві». І далі підкреслює, що ці суспільні зміни «відбуваються не шляхом «переродження» зрілої людини, а за рахунок приходу нового покоління. І то вже від освіти і виховання залежить, яким воно прийде у нове життя. Тут, власне, маємо виразне соціальне замовлення і відчуваємо місію педагогіки, а тому потребуємо розуміти стан сучасної людини та прийняти орієнтацію на формування нового покоління».

 Людиноцентризм – це філософія гуманістично орієнтованої політики і практики державотворення. Вона спрямована на подолання внутрішньої порожнечі, фактичної руйнації свідомості та світогляду. Це філософія творення людини – конкретної, живої, енергійно напруженої, діяльність якої обумовлена єдністю розуму і душі. В. Кремень зазначає: «Тілесність, обдарованість, духовність, освіченість, моральність, егоїзм, розумність, цілеспрямованість – усе це є фрагментами постійно змінюваної картини буття людини, які розкривають її нові аспекти, але не вичерпують нескінченного змісту». І далі: «Духовність як основа людиноцентризму – це той життєво необхідний інгредієнт для гідності і самодостатності людини, без якого неможливо створити сучасну стабільну українську державу. Оскільки носієм духовності є людина, то змістом національної ідеї стає філософія людиноцентризму. Це справжній світ істини і добра, до якого завжди прагнула і прагне особистість».

Актуальність проблеми

     Щаслива дитина, здатна до самореалізації, - мета Нової української школи

    Провідною метою реформування освіти є підвищення якості освіти.        Чинники, що забезпечують якість початкової освіти :

·        повне і своєчасне охоплення навчанням усіх дітей молодшого шкільного віку;

·        різнобічне використання досягнень дошкільного періоду;

       Сучасна початкова школа не може залишатися осторонь від процесів модернізації освіти, які   відбуваються нині в усьому світі, і в Україні зокрема. Початкової ланки освіти стосуються всі світові тенденції та інновації: особистісно орієнтований підхід, інформатизація, інтеграція тощо. До них належить і компетентнісний підхід, поява якого пов'язана, насамперед, з кризою освіти, що полягає в протиріччі між програмовими вимогами до учня, запитами суспільства і потребами самої особистості в освіті. Адже довгий час у вітчизняній системі освіти домінував знаннєвий підхід, результатом навчання якого була сукупність накопичених учнем знань (як інформації),  умінь і навичок. Сучасне інформаційне суспільство формує нову систему цінностей, в якій володіння знаннями, вміннями і навичками є необхідним, але недостатнім результатом освіти. Від людини вимагаються вміння орієнтуватися в інформаційних потоках, освоювати нові технології, самонавчатися, шукати і використовувати нові знання, володіти такими якостями, як універсальність мислення, динамізм, мобільність.

            Ідея компетентнісного підходу - одна із відповідей на запитання, який результат освіти необхідний особистості і затребуваний сучасним суспільством. Формування компетентності учня на сьогоднішній день є однією із актуальних проблем освіти і може розглядатися як вихід із проблемної ситуації, що виникла через протиріччя між необхідністю забезпечити якість освіти та неможливістю вирішити цю проблему традиційним шляхом. Йдеться про компетентність як про нову одиницю виміру освіченості людини, при цьому увага акцентується на результатах навчання, в якості яких розглядається не сума завчених знань, умінь, навичок, а здатність діяти в різноманітних проблемних ситуаціях. Формування ключових та предметних компетентностей молодших школярів є предметом дослідження співробітників лабораторії початкової освіти Інституту педагогіки НАПН України. Питання  практичної реалізації компетентнісного підходу передбачає :

·        розроблення методик компетентнісно орієнтованого навчання;

·        формування механізмів оцінювання предметних компетентностей.

    Важливо дотримання принципу наступності у реалізації компетентнісного підходу між такими складниками системи освіти, як :

-    державні стандарти, навчальні програми;

    -    підручники й навчальні посібники;

    -    методики навчання;

    -    контроль і оцінювання навчальних досягнень учнів.

     Впровадження  компетентнісного  підходу  залишається  проблемою,  що проявляється як у розумінні його методологічного характеру, так і в здійсненні практичного його застосування. Запропоновані  в  нових  освітніх  стандартах компетенції  є  продуктом  суб'єктивної  колективної  праці, що не пройшов ні експертну оцінку, ні процедуру вимірювання. Зберігаються певні складнощі  в реалізації цього підходу і у  зв'язку з тим, що необхідною стає зміна методів роботи вчителів,    оцінки навчання та методів забезпечення якості. Таким чином, сучасна наука повинна дати відповідь на виклики суспільства не тільки осмисленням і оцінкою понять компетентнісного підходу,  але і розробкою чітких методологій з формування та оцінки компетенцій, а також технологій з впровадження компетентнісного підходу в початкову школу.

       Передумови успішної освіти :  навчитися пізнавати;  навчитися виконувати; навчитися жити разом; навчитися жити.

       А це багато в чому залежить  не від отриманих знань і вмінь, а від додаткових рис та вправності, на позначення яких і вживають поняття «компетенції» та «компетентності», що відповідають розумінню сучасних завдань освіти.

          Основні складові компетентності:

- знання, а не  інформація, що швидко змінюєься; різновиди знань, які необхідно вміти знайти і спрямувати в русло своєї діяльності;

- уміння викорисовуваи ці знання в конкреній сиуації; розуміння, яким способом ці знання можна здобути;

- адекватне оцінювання — себе, світу, свого місця у світі, конкретних знань, необхідності їх для  своєї діяльності, а також методу їх отримання або використання.

       Цю формулу логічно можна подати в такий спосіб:

       компетентність = мобільність знань + гнучкість методу + критичність мислення.

        Компетентнісний підхід протистоїть:

-         традиційному предметному навчанню, в основі якого — ідея трансляції та засвоєння знань (інформації);

-          селективній, дворівневій (знає — не знає) системі оцінювання;

-         примусовим формам організації навчальних;

 вертикальній, ієрархічно організованій системі адміністративного керування.

       Компетентність   -   це  не  специфічні  предметні  вміння та навички, навіть  не  абстрактні розумові дії або логічні операції, а конкретні, життєві, необхідні людині будь-якої професії та віку.

       Рівень освіченості, особливо за сучасних умов, не визначається обсягом знань, їх енциклопедичністю. Із позицій компетентнісного підходу рівень освіченості визначається здатністю розв’язувати проблеми різної складності на основі наявних знань. Компетентнісний підхід не заперечує значення знань, але він акцентує увагу на здатності використовувати здобуті знання.

            Принципи компетентнісного підходу в освіті:

 - освіта для життя, успішної соціалізації в суспільстві та особистісного розвитку на основі засвоєння учнями соціально значущих умінь (компетенцій);

     - оцінювання для надання можливості учневі самому планувати свої освітні результати й удо­сконалювати їх у процесі постійної самооцінки;

     - різноманітні форми організації самостійної, осмисленої діяльності учнів на основі власної мотивації та відповідальності за результат;

     - матрична система управління, делегування повноважень, залучення батьків, учнів і людей із зовнішнього оточення до управління освітою та оцінювання діяльності, свобода вчителя у виборі засобів прищеплення учням соціальних пріоритетів (компетенцій).

       Що означає для освіти переорієнтація на компетентнісний підхід?  Слід відмовитися від так званої енциклопедичності змісту шкільного навчання і формувати в школярів передовсім ті знання, які є необхідними для використання практичних, ситуативних, особистісно-орієнтованих комунікативних завдань.

     Компетентнісний підхід тісно пов’язаний із  такими підходами до навчання, як :

- особистісно орієнтований (потребує трансформації змісту освіти, перетворення його з моделі «для всіх» на суб’єктивні надбання одного учня, що їх можна виміряти);

-  діяльнісний  (може бути реалізований тільки в діяльності, тобто в процесі використання конкретним учнем певного комплексу дій).

   Що дає формування компетентностей…?  Дитині - підтримку позитивної мотивації, розвиток інтересу; батькам – оптимальні умови навчання і розвитку дитини; вчителю – професійне зростання; школі – зміцнення позитивного іміджу; суспільству – підвищення якості шкільної освіти.

     Перехід до компетентнісного підходу означає :

-   переорієнтацію з процесу на результат освіти в діяльнісному вимірі;

-  зміцнення акценту з накопичування нормативно визначених знань, умінь і навичок на формування й розвиток в учнів здатності практично діяти, застосовувати досвід успішних дій у конкретних ситуаціях. Результати навчальної діяльності розглядають як особисті досягнення учнів. Важливим стає не наявність у нього внутрішньої організації знань, а здатність застосовувати компетентності в навчанні та житті.

Новизна, провідна ідея досвіду

         На відміну від традиційної системи, навчання, за Джоном Дьюї, має формувати критичне, рефлексивне мислення учнів, поглиблюючи їх власний досвід. Основні принципи навчання: проблемність, інтерактивність, орієнтація на особистісний розвиток учнів. У якості ідеї було запропоновано відмовитись від традиційної навчальної програми. Розклад змінюється відповідно до швидкості засвоєння матеріалу. Надважливе завдання – створити умови для розкриття потенціалу школярів. І, як результат, сформується покоління активних, ініціативних, самостійних та відповідальних людей, готових планувати, приймати рішення та нести за них відповідальність.  Освіта не має надавати дитині перелік беззаперечних істин. Навпаки, вона має підготувати школяра до зіткнення з проблемами та необхідності приймати самостійне рішення на основі свого досвіду.

      Прагматизм, за твердженням філософа-педагога, полягає  у визначенні цінності ступенем користі  людям, практичним значенням та направленністю на благо. Усе нове дитиною пізнається заради самих знань. Відповідно, вона цікавиться тим, що може зробити сама. Дж. Дьюї розробив схему із п’яти сходин у сенсі пізнання істини дитиною:

1.      Відчуття проблеми.

2.    Виявлення її.

3.    Уявлення можливого рішення.

4.    Виявлення наслідків.

5.     Спостереження та експерименти для виведення висновків.

     Автор ідеї припускав, що важливим є вміння приймати рішення на основі власного досвіду. Людина, яка у дитячому віці отримала навичку приймати рішення, буде краще підготовлена до життя у мінливому світі.

      Дитина стоїть у центрі педагогічної системи. Навколо неї обертається вся освіта. Інтереси дитини стають цінностями освіти. Дитинство – це період інтенсивного фізичного й психічного розвитку особистості, протягом якого відбувається його підготовка до дорослого життя.

     «Наше завдання — кожній дитині дати доступ до якісної освіти. Успіх України в тому, щоб побудувати суспільство освіченого загалу, бо кожна дитина, незалежно від її здібностей, має право на успіх в житті, на максимальне розкриття власних здібностей, яке може запропонувати якісна освіта», — наголосила Лілія Гриневич.

        Сучасна початкова школа орієнтована на дитину, яка прагне до знань. А вчитель повинен створити сприятливі умови для  саморозвитку, розвитку індивідуальних творчих можливостей та самореалізації особистості. Розвиток творчої особистості потребує необхідних умов, від яких залежить становлення дитини як особистості. Цьому сприяє навчально-виховний процес з індивідуальними підходами та вимогами до кожного, надання їй максимальних можливостей для розкриття, виявлення творчих здібностей. Найважливіше значення для  розвитку особистості має колектив. Коли діти працюють разом, кожний прагне проявити себе краще. Тільки разом діти стають більш діяльними, зі своїми ідеями та думками, які вони відстоюють.       Учні початкової школи емоційні, вразливі, зі швидкою зміною настрою, фантазери. Всі ці якості свідчать про широкий рівень творчих здібностей. Творчий розвиток залежить від спільної діяльності вчителя – учня, від спільної діяльності батьків – дітей, які створюють простір для процесу розвитку, виховання, навчання.  Сучасна початкова школа повинна нести радість пізнання , задоволення від кожного уроку, заняття,  діти вчаться в колі поваги, взаєморозуміння, підтримки, без примушення. Українська дитина дуже вразлива, тому треба знаходити підхід до кожної, щоб розбудити зацікавленість, стояти на стороні дитячих інтересів, підходити до кожного з повагою та любов'ю, задовольняючи їхні потреби.

 Дитиноцентризм – модель виховання та навчання дитини, призначення якої  - розширення її життєвого шляху та саморозвитку, увага до системи її цінностей та інтересів задля формування в неї основ життєвої компетентності.  Тому головне завдання сучасної початкової школи – не вкласти в дитину максимум знань, а навчити її оперативно отримувати інформацію, яка потрібна їй у кожній конкретній ситуації, виховати її з інноваційним типом мислення, інноваційним типом культури, здатною діяти креативно.

   Головна думка ідеї дитиноцентризму – навчання та виховання максимально наближене до здібностей і особливостей кожної дитини.

     Напрямки дитиноцентризму:

§  свобода педагогічної творчості;

§  активність учнів у навчально-виховному процесі,

§  інтереси учнів, створення навчального середовища, яке б перетворило навчання на яскравий елемент життя дитини;

§  практична спрямованість навчальної діяльності,

§  обов’язкове врахування інтересів кожної дитини;

§  виховання «вільної незалежної особистості», яка «запалюється любов’ю та керується розумом» (за Д. Дьюї);

§  забезпечення свободи і права дитини в усіх проявах її діяльності,

§  урахування її вікових та індивідуальних особливостей,

§  забезпечення морально-психологічного комфорту дитини.

     «Духовне життя дитини повноцінне лише тоді, коли вона живе у світі гри, казки, музики, фантазії, творчості. Без нього вона засушена квітка», – писав В. Сухомлинський.

    Для того, щоб створити  комфортні умови для розвитку та формування успішної особистості необхідні наступні інноваційні технології:

§  особистісно орієнтоване навчання;

§  розвивальне навчання;

§  розвиток творчої особистості;

§  інформатизація освіти;

§  створення ситуації успіху;

§  інтерактивне навчання;

§  теорія розв’язання винахідливих задач;

§  колективна творча діяльність;

§  розвиток критичного мислення;

§  педагогічна підтримка.

  Завдяки інноваційним технологіям діти засвоюють норми поведінки, взаєморозуміння, повагу по відношенню до однолітків, до старших. Розвиваються навички, здібності через творчі та дидактичні завдання. Навчальний матеріал засвоюється краще, якщо використовуються різні види діяльності: малювання, ліплення, аплікації, конструювання. Такі заняття сприяють інтелектуальному розвитку дитини через їхню активність.

   У кожній дитині закладені певні здібності, але розкриваються вони у кожного по різному. У одних проявляються дуже виразно, а у інших можуть дрімати. Тому задача вчителя спільно з батьками – не дати їм згаснути. Бо кожна дитина, то є зірочка, яку треба запалити своєчасно. Діти із задоволенням виконують спільну, дослідницьку роботу, прагнуть самостійності, розв’язують проблемні завдання, або ті, які вимагають кмітливості, творчості.  Розвиваючи здібності – формую інтереси. Тут важливо підібрати матеріал для розумової діяльності кожному учневі, щоб не зникла зацікавленість. Щоб учні знали напрямок розв’язання певних завдань для подальшого життя. Уміло підтримувати вогник в їхніх душах і очах.

 Значну увагу слід приділяти розвитку пізнавальних інтересів, які формують інтелектуальні вміння та навички, необхідні для засвоєння знань, для подальшого оволодіння ними.

  Дитина повинна не тільки засвоїти певну суму знань, а й навчитися спостерігати, порівнювати , міркувати. А добитися цього можна лише засобами, що активізують пізнавальну активність, де дитина вірить у свої сили, розвиває свої здібності, приймає участь в різних справах. Тільки тоді сучасна українська дитина буде щаслива. А вчитель і батьки повинні їй допомогти стати успішною, робити самостійно вибір, оцінювати наслідки прийнятих рішень, бути комунікативною.

   Основним джерелом емоцій у молодших школярів є учбова та ігрова діяльність. Формуванню почуттів сприяють успіхи і невдачі, взаємини з ровесниками і батьками, читання художньої літератури, сприймання телепередач, кінофільмів, інтелектуальні ігри. Л.С. Виготський відмічав, що вже 6-7-літні діти досить добре усвідомлюють свої переживання, щодо критики зі сторони дорослих або однолітків. Завдяки інноваційному навчанню цілеспрямовано буде розвиватися особистість молодшого школяра, якщо:

§  враховувати психофізіологічні особливості дітей;

§  визначати перспективні цілі розвитку творчих здібностей кожного учня;

§    турбуватися про емоційне та фізичне здоров’я дітей;

§  проводити уроки мислення в природі, творчі роботи з розвитку мовлення;

§      стимулювати інтелектуальні здібності дитини;

§ поєднувати зв’язок  мовленнєвої, розумової, трудової діяльності молодших школярів.

  Для розвитку уяви та фантазії учнів слід користуватися різними прийомами: створення ситуації, прогнозування,  фантазування. Першоджерелами повноцінного розвитку особистості молодшого школяра, на думку Василя Олександровича, є предметно-розвивальне середовище, яке викликає емоції, почуття. В.О. Сухомлинський, говорячи про необхідність розвитку душі дитини, ставить мету перед кожним вчителем «ввести маленьку дитину в світ пізнання навколишньої дійсності», допомогти їй вчитися, полегшити розумову діяльність, пробудити в душі почуття і переживання. Діти сприймають навколишній світ не тільки розумом, а й серцем.  Дуже важливо, що засвоєння перших наукових істин на уроках у Олени Володимирівни відбувається не за підручником, а з джерел пошукового характеру, дослідницької роботи, практикумів, проектів. Результативність навчання значною мірою залежить від вибору методів навчання та відповідності їх віковим і індивідуальним завданням розумового розвитку дітей. Основними  напрямками удосконалення методики початкового навчання є: розвиток активності; ініціативність; самостійність; розвиток творчого потенціалу; науковий пошук; групова робота; індивідуальний підхід;  інноваційні технології.

   Найважливішою ідеєю дитиноцентризму є співробітництво учнів, батьків, вчителів. «Тільки разом з батьками, спільними зусиллями вчителі можуть дати дітям велике людське щастя», – писав В.О.Сухомлинський. Педагогічна творчість вчителя спрямована на проектування особистості дитини, на перспективу її розвитку.

 Принципи реалізації ідей дитиноцентризму у сучасній початковій школі:

§  більше хвалити – менше критикувати;

§  допомагати переборювати невпевненість у власних силах;

§  переконувати учнів в обов’язковому виконанні поставлених задач;

§  допомагати уникнути поразки;

§  визначати важливість зусиль дитини в діяльності;

§  спонукати до виконання конкретних дій;

§  допомагати емоційно пережити не результат цілого, а навіть окремої деталі;

§  пояснювати заради чого здійснюється кожна діяльність.

   А це потребує посилення уваги до системи цінностей та інтересів дитини, тобто, концентрації на засадах дитиноцентризму.  У своїй педагогічній діяльності А.С. Макаренко розробляв ідею «завтрашньої радості», а В.О. Сухомлинський розвивав ситуацію успіху у створеній ним «Школі радості». Розвиток особистості дитини стає основним завданням школи. Тому постає питання про пошук таких форм і методів організації навчально-виховного процесу школярів, які б найбільшою мірою забезпечували цей розвиток через досягнення кожною особистістю власного успіху, віри в свої сили. Доброзичлива творча взаємодія вчителя та учня, діалог двох рівних партнерів, відсутність страху, розкутість, радість спілкування, право на власну думку, допомога в саморозвитку, підтримка - ось далеко не повний перелік якостей навчального процесу. Якщо не бажаємо «зламати» дитину в період формування її особистості, маємо мету допомогти в розвитку, оберігаючи її природну індивідуальність, то ні в якому разі не можна позбавляти дитину сьогоднішньої радості і чекання завтрашньої радості, віри у свої можливості, сподівання на позитивні перспективи у майбутньому. 
   В основі створення «ситуації успіху» лежить особистісно орієнтований підхід до процесу навчання та виховання, духовне вдосконалення внутрішнього світу. Розпочинати день можна словами Шалви Олександровича Амонашвілі: «Усміхайся власному Я! Усміхайся кожному! Усміхайся дітям, людям! Усміхайся Творцеві! «В усмішці сила і мудрість учителя», - зазначав Ш. Амонашвілі. Це перший крок до створення успіху. Кожен ранок у школі повинен розпочинатися з «ранкових зустрічей», де діти в ігровій формі створюють позитивний настрій, ефективно спілкуються, піклуються про інших, вчаться знаходити спільну мову і поважати один одного, налаштовуються на успіх протягом дня, а все це створює ситуацію успіху кожного члена колективу. Свою радість вони висловлюють різноманітними формами привітання: усмішка, побажання, похвала самого себе, похвалити друга, назвати ім'я з порівнянням, висловити комплімент, «передача» тепла свого серця, повітряний поцілунок, радісна пісня, та ін. На ранкових зустрічах діти висловлюють привітання з днем народження, з днем ангела, з перемогою в конкурсах, змаганнях, малюють малюнки друзям, які знаходяться поруч або які з різних причин відсутні в школі. Звичайно, досягти мети і поставленого завдання шляхом використання дише традиційних форм та методів організації навчально-виховного процесу неможливо. Хоча основною формою організації навчального процесу в школах усіх типів був і залишається урок, які створені для дітей і разом з ними. Вирішенню цієї проблеми є впровадження у навчально-виховний процес активних методів навчання, серед яких провідну роль відіграють навчальні ігри. В.Сухомлинський писав: «У грі немає людей серйозніших, ніж малі діти». Гра супроводжує людину протягом всього життя. Навіть стаючи дорослими, опиняючись у певних життєвих ситуаціях, ми приміряємо на себе ту чи іншу роль. А для малої дитини гра - це основний вид діяльності, засіб пізнання навколишнього світу. «У дитячому віці гра - це норма, і дитина повинна завжди гратися, навіть коли робить серйозну справу», - зазначав А.С. Макаренко. Психологи стверджують, що гра є одночасно засобом самовдосконалення, самооновлення, до того ж, - стимулятором доброго настрою. Відтак гра - інструмент створення ситуації успіху. Вираження власного успіху відбувається тоді, коли, підводячи підсумок заняття, діти моделюють свій настрій, замальовуючи відповідний малюнок: Сонечко -«Чудово! У мене все вийшло!». Сонечко, прикрите хмаринкою - «Добре! Буду старатися!». Хмаринка - «Мені сумно! Але я спробую краще!». 
       Успіх, якщо його дитина переживає неодноразово, відкриває період визволення прихованих можливостей особистості, перетворення та реалізації духовних сил, внутрішньої досконалості, висоти духу. Під час організації і проведення різних свят учні вибирають собі ролі, готують костюми, допомагають один одному у вирішенні різних питань. Діти розучують пісні, сценки, вірші, які вибирають самостійно відповідно до своїх вподобань. Для створення ситуації успіху залучаються батьки, родини дітей до шкільного та позашкільного життя класу. Батьки разом з дітьми є активними помічниками в підготовці до навчального року щодо облаштування класної кімнати; поповнення класної бібліотечки; відвідування дітей вдома; організації і проведення позакласних і позашкільних заходів. Побачити в дитині особистість, що формується, допомогти їй розвинутися та розкритися духовно буває важко не тільки вчителю, а й батькам. Дитині потрібно створити психоемоційний комфорт не тільки у школі, а й удома. Тому потрібно тримати постійний контакт з батьками учнів. Ніхто з батьків не стоїть осторонь, а тільки у взаємній роботі, допомозі, вирішенні всіх питань досягається кінцева мета - створення ситуації успіху. Проводячи батьківські збори, розглядаються ті питання, які хвилюють батьків, дітей і вчителя. Батьки не є пасивними слухачами, а беруть активну участь в диспутах «Моя дитина - першокласник», «Який темперамент моєї дитини?», в іграх «Давайте познайомимося» , «Як? Де? Чому? Коли? Для чого?», в обговореннях «Як уникнути домашніх баталій або Дисципліна без конфліктів», «Як ми виховуємо, коли ми виховуємо?». 

       Створення ситуації успіху породжує радість. І якщо дитина усміхнена протягом дня, це є свідченням того, що вона відчуває свою значимість як особистість, як потребу в ній всього колективу і все це спрацьовує на позитивний результат у досягненні поставленої мети. Адже, якщо до радості учня додати радість батьків, утвориться сімейна радість. А вона є підґрунтям для творчої співпраці вчителя з учнем, з батьками. Ця радість, створена ситуацією успіху, є запорукою успіху дитини, досягнення високих результатів, суспільне визнання особистості, яке направлене на подальше життя дитини. 

      Сучасні діти приходять до школи з бажанням діяти, до того ж, діяти успішно, їм подобається на уроці не просто слухати, а ставити запитання, обговорювати проблеми, брати інтерв'ю, приймати рішення, придумувати, фантазувати тощо. Вчитель Макаренко О.В. постійно організовує на своїх уроках таку діяльність, тому навчання дітей є успішним, а здобуті знання — якісними. Така організація педагогічної діяльності вимагає від учителя оволодіння новими методами роботи, впровадження нових педагогічних технологій, необхідності самому вчителю вчитись, творити, розвиватись та самовдосконалюватись.
    Створити ситуацію успіху для кожного школяра можливо за умови розвитку комунікативної компетентності учнів. 
  Одним із методів створення ситуації успіху молодших школярів є комунікативна діяльність «розминка». Вона впроваджується для того, щоб фізично об'єднати учнів; заохотити їх спілкуватися один з одним; встановити довірливі стосунки між дітьми, включити всіх до спільної праці, дати можливість пізнати радість від виконаної роботи та отриманих знань. Головна функція розминки - створення сприятливого психологічного клімату на уроці. «Розминка» може замінювати організаційні моменти класичного уроку, а також використовуватись як зв'язкова ланка між різними етапами уроку. «Розминка» може бути використана: для знайомства учасників навчання один з одним; для об'єднання тих, хто навчається разом; 
для активізації емоційної, розумової діяльності, зосередження на конкретному навчальному предметі на початку кожного заняття; 
для відпочинку, зміни виду діяльності протягом заняття. 
   Головна мета виховання і навчання - навчити кожну дитину бути, насамперед, людиною. Згадаймо мудрі народні застереження: «Багато знати й розуміти — ще не значить багато вміти», «Не існує гіршого неприятеля, як дурний розум». Дослідник народних традицій у вихованні та навчанні М. Стельмахович підкреслює, що за народною педагогікою «знання без людяності нічого не варті». Тому й покликання вчителя - виховувати людяність, щирість, доброту в учнів, закладати духовні підвалини в їхньому житті. Згадаймо мудрі слова В. Сухомлинського: «У школі твориться людина. Школа - святиня і надія народу. У школі навчають не тільки читати, писати, рахувати, мислити, пізнавати навколишній світ, багатства науки і мистецтва. У школі вчать жити. Школа — це духовна колиска народу». Щоб не виростали глухими й незрячими майбутні громадяни України, потрібно спільно працювати всім ланкам загальноосвітньої школи. «Перш ніж давати знання, — писав В.О. Сухомлинський, — треба навчити думати, сприймати, спостерігати. Розумове виховання далеко не одне й те ж, що добування знань, і досягти цього можна тільки тоді, коли вчителі всіх ланок навчання в загальноосвітній школі будуть творчо і плідно співпрацювати». 

   Наш час — це час кардинальних змін у суспільстві. Саме зараз Україні потрібні громадяни, які здатні приймати нестандартні рішення, вирішувати 
різноманітні проблеми; громадяни, у яких добре розвинене критичне мислення; сформовані навички ефективного спілкування, які вміють творчо працювати. Тому перед сучасною школою гостро стоїть проблема розвитку соціальної діяльності учнів, а саме: 
• здатність формувати власну точку зору та поважати точку зору інших; 
• вміння вступати в контакти з усіма людьми, уникати конфліктних ситуацій; 
• формувати бачення самого себе у взаємозалежності з іншими. 
   У молодших школярів навчальна діяльність формується шляхом набуття досвіду культури поведінки в соціальному оточенні, співпраці у різних видах діяльності. Входження учнів у суспільство підносить роль соціальної компетентності. Соціальна компетентність формується у молодших школярів при використанні інтерактивних технологій, а саме — роботи в групах. 
Робота в групах— технологія, яку можна використовувати для вирішення складних проблем, що потребують колективного розуму. Почуття належності до групи дає учням змогу подолати труднощі, які постають на їхньому шляху. Коли діти навчаються разом з іншими, вони відчувають істотну емоційну та інтелектуальну підтримку, яка дає можливість вийти далеко за рамки їхнього нинішнього рівня знань і вмінь. Невимушена обстановка в малій групі сприяє розвитку у сором'язливих учнів навичок міжособистісного спілкування. 

Алгоритм організації групової роботи 

1. Об'єднання учнів у групи (4—6) осіб. 
    Запропонувати дати назву групам за днями тижня; квіт; нотного ряду; українських музичних інструментів; кольорів тощо. 
2. Обговорення ролей у групах. 
    Для якісної роботи у групі потрібно вибрати: 
           • командира — це лідер групи (сильний учень); 
           • секунданта — людину, яка стежить за часом і допомагає в роботі; 
           • каліграфа — того, хто красиво й правильно записує відповіді на завдання; 
           • «мислюнчика» — того, хто дає ідеї для кращого розв'язання завдань. 
3. Повторення правил роботи в групах. 
         - уважно читати завдання. 
         - працювати так, щоб не заважати іншим. 
         - вислуховувати думки кожного члена групи. 
         - користуватися додатковою літературою. 
         - виконувати роботу у визначений час. 
         - давати можливість презентувати дослідження усім членам групи. 
         - дотримуватися правил піднятої руки. 
4. Розв'язання завдань кожною групою. 
5. Презентація результатів роботи груп. 
6. Змістова рефлексія. 

 Інтегрований підхід до навчання і виховання, який вчитель запроваджує в навчально-виховний процес, значно підвищує успішність реалізації виховної функції, актуалізує особистісні якості учнів, забезпечує їхню активну діяльність у цілісному пізнанні, оскільки гуманізація школи потребує глибоких перетворень процесу навчання, зокрема удосконалення змісту освіти. У процесі інтегрованого підходу до уроку кожен учень засвоює способи спільної діяльності (що дуже важливо), цінує себе за свої навчальні досягнення, може самостійно визначати цілі свого вдосконалення в навчальних уміннях. В умовах інтегрованого підходу до навчання молодший школяр реалізовує себе на рівні «Я»-діяльного і виступає як суб'єкт міжособистісних взаємодій, здатний здійснювати власні внески у навчання, прагне до самореалізації і самоактуалізації власної особистості. Практика засвідчує, що вже з першого класу доцільними є елементи інтеграції на уроках з кількох навчальних предметів. Наприклад, на уроці математики ми і співаємо (музика), і стрибаємо (фізичне виховання), порівнюємо Землю і Сонце «Природознавство»). За допомогою цієї інтеграції учням цікаво і весело на уроці, вони не так швидко втомлюються, краще запам'ятовують навчальний матеріал. Саме з допомогою інтеграції на уроках математики в 1 класі учні засвоїли поняття «Земля», «Сонце», «куля», «глобус», «карта» тощо. Вивчили казки, розгадували ребуси, назви пір року та їх місяці, навчилися розфарбовувати та перемальовувати нескладні малюнки. Музика на уроках має на дітей великий комунікативно-терапевтичний вплив; завдяки заняттям музикотерапією у дітей формуються навички спілкування, адекватного вираження почуттів, розвиваються емпатичні здібності, що сприяють встановленню й розвитку міжособистісних взаємин з однолітками й дорослими. 
   У навчальному процесі варто застосувати музику як засіб підвищення працездатності на уроці, який базується на позитивному емоційному впливові, підтримки стійкого і високого навчального ритму. Музика виступає й як засіб відволікання від думки, що турбує людину, як засіб заспокоєння і навіть лікування. 
   В початкових класах потрібно застосовувати курс «Казкотерапія» — це процес розшифровки зв'язку між казковими подіями та поведінкою у реальному житті.

  Казкотерапія — це лікування казками, це, спільне відкриття тих знань, які живуть в душі і є в даний час психотерапевтичними. Групова діяльність на уроках «Казкотерапії» сприяє підвищенню успішності учнів класу, вирішує багато виховних і розвивальних задач. Зокрема, це успішне входження дитини у навчальну діяльність, формування самооцінки та саморегуляції, уміння пристосовуватись до темпу роботи групи, формування у школярів позитивного ставлення до навчання, підготовка учнів до спілкування. Коли учні оволоділи прийомами роботи в групах, навчилися спілкуватися, співпрацювати, поступово вчитель вводить складніший вид, тип групової діяльності — кооперативно-груповий, який передбачає взаємодію не тільки членів групи, а і взаємодію між групами. Кооперативно-групову роботу вчитель використовує на уроках читання з елементами казкотерапії, під час складання плану оповідання чи казки, діафільму до тексту. Так, після роботи над казкою, пропонується скласти діафільм. Кожна група відпрацьовує кадр діафільму за певним сюжетом казки. В групах призначаються і режисер, і художник, і актори, і сценарист. Коли кожна група упоралася із завданням, за сигналом педпгога кадри діафільму об'єднуються. Таким чином, кожна група, виконуючи частину загального класного завдання, дає спільний результат.      Казкотерапія — це лікування казками. Знання з давніх-давен передавалися через історії, казки, легенди, міфи. Через ці твори ми пізнаємо себе, вивчаємо навколишній світ, і вони, безперечно, лікують. І саме сьогодні, на початку нового тисячоліття, до них інтуїтивно тягнуться люди. Перечитують та інтерпретують Біблію, шукають прихований смисл у казках, легендах. 
    Перед батьками і педагогами нині однаково гостро постають питання як успішності, так і здоров'я дітей. Особливого значення вони набувають у молодшому шкільному віці. Не секрет, що не всі діти, особливо шестирічки, приходять до школи фізично і психологічно готовими. Питання збереження здоров'я учнів у початковій школі набувають все більшої актуальності. Не можна визначати якість освіти без урахування впливу організації навчання на здоров'я учнів. Запровадження основ здоров'я і фізичної культури — лише локальний захід на сьогодні в школі. Для дитини прихід до школи — це своєрідне «оформлення на посаду». І посада ця вельми приваблива: щасливий господар портфеля і старанний виконавець шкільних правил слухає вчителя, підіймає руку й отримує оцінки. Годинами сидіти за партою виявилося не так цікаво, як очікувалося. А нова інформація, що надходить від учителя щодня, теж не приваблює, та й вимагає постійного заучування. Отже, необхідно передусім акцентувати увагу на охороні здоров'я дітей як однієї з проблем сьогодення. 
  Ефективним засобом зниження та ліквідації гострої і попередження хронічної розумової втоми школярів може стати зменшення тривалості сидіння за партою на уроці, а це — динамічні перерви, рухова та імітаційна діяльність, інтелектуальні ігри тощо; впровадження обов'язкових рухливих ігрових ситуацій, атр-терапії (навчання через музику, образотворче мистецтво) на уроках; проведення повноцінних уроків фізкультури, основ здоров'я. Саме такий комплексний підхід до організації та проведення навчання сприяє поліпшенню в учнів показників як фізичного, так і розумового розвитку, зростанню даних рухової підготовленості, зменшенню пропусків навчальних днів через хворобу, своєчасному зняттю розумової втоми і поліпшенню успішності молодших школярів. Оволодіння мистецтвом життя — вимога часу. Світ стає складнішим, динамічнішим. Інтенсивно поширюється інформатизація світу. Очевидно, що адаптуватися до нових умов може тільки людина з широким особистісним діапазоном можливостей, розвиненим інтелектом, здатна до творчого самовираження.

Система педагогічних ідей, технологія діяльності вчителя, так звана модель досвіду (його зміст, форми, методи, прийоми, засоби, види діяльності, які використовує вчитель для вирішення поставлених завдань).

Зміни, що відбулися в процесі роботи

 Загальноєвропейські рекомендації з освіти відзначають, що пріоритетною метою є підготовка школярів до життя у демократичному суспільстві шляхом запровадження методів викладання навчальних дисциплін, які стимулюють незалежність думки, судження, спонукають до відповідальної компетентної діяльності. У зв’язку з цим цілком доцільним і актуальним є широке запровадження у вивченні основних навчальних дисциплін освітньої проектної технології. Вчитель, як організатор проектної діяльності, виконує такі функції : допомагає учневі у пошуку інформації, кокрдинує процес роботи над проектом, підтримує і заохочує учнів, допомагає їм, проте не виконує за них їх роботу. Для цього вчитель має добре знати можливості, інтереси, бажання учнів, бути толерантним і креативним. Е.Хаббард говорив:  «Учитель—це людина, яка вирощує дві думки там, де росла раніше одна». Справді, за самою ідеєю освітньої проектної технології роль учителя полягає не у тому, щоб у категоричний спосіб «доносити знання» й оцінювати результати їх засвоєння учнями, бути якимось «джерелом абсолютної істини» і «верховним суддею». Такий спосіб навчання приховує небезпеку знищення паростків самостійної активності, здатності учнів до критичності і творчості. Натомність учитель мусить не тільки ефективно навчати, а й через організацію навчання і власну поведінку сприяти розвитку критичного і творчого мислення учнів, допомагати їх становленню як громадян демократичної правової  держави. Для цього йому слід дати учням певний інформаційний та мотиваційний поштовх до роботи, продемонструвати зразки потрібних дій чи поведінки, а далі—виконувати роль консультанта, допомагати критично оцінювати і коригувати хід виконання та результати проекту, якоюсь мірою стати одним з його співвиконавцем—авторитетним, проте не авторитарним. Він також має сприяти індивідуальній чи колективній роботі, створювати доброзичливу, сприятливу для роботи атмосферу, підтримувати співробітництво у класі чи у робочій групі учнів, стримувати неконструктивні суперечки і попереджати деструктивні конфлікти. У такому випадку вчитель перетворюється на фасилітатора ( від англ. facilitator — той, хто чомусь сприяє, допомагає, щось полегшує). Для цього він має вільно орієнтуватися в міждисциплінарному середовищі, опанувати сучасні комунікативні інтерактивні методи, засвоїти демократичні цінності й упроваджувати їх у проектну роботу з позицій толерантності й права учнів на вільний вибір.

  З  метою  забезпечення  мотивації  учіння,  в  навчальних  засобах  мають бути використані:

-     цікавий текстовий матеріал;

-     ілюстрації;

-      дидактичні ігри;

-      вправи, що передбачають цікавий для учнів процес виконання;

-     завдання,  що  спонукають  до  пошуку  значущих  для  учня  результатів тощо.

   Для  реалізації  розвивальної  функції   у  сучасних   навчальних  засобах  має  бути  система завдань, спрямованих на  розвиток пізнавальних здібностей учнів, а  саме,  на  оволодіння  мисленнєвими  операціями  (аналіз,  порівняння, узагальнення, доведення тощо), а також на формування здатності застосовувати набуті знання, способи дій, досвід у нових нестандартних ситуаціях. Крім того, компетентнісно  орієнтовані  навчальні  засоби  повинні  готувати  дітей  до самонавчання. З  цією метою в них розробляються  алгоритми міркувань, пам’ятки, схеми, таблиці, зразки виконання завдань і т.ін.

      Навчальні засоби, що використовуються, містять:

    –  цілісну  систему  завдань  і  вправ,  доступних  для  учнів  певної  вікової категорії;

    –  диференційований матеріал з урахуванням рівнів розвитку дітей;

    – раціональне  співвідношення  завдань  для  тренування  і  творчого використання;

     – завдання,  що  передбачають  роботу  в  парі  й  групі,  фронтальну  та індивідуальну;

    –  завдання на вільний вибір тощо.

     Важливим  напрямом реалізації компетентнісного підходу в навчанні є добір ефективних  методів,  прийомів навчання  і  форм організації навчальної діяльності. Метод  навчання  –  це  спосіб  взаємної  діяльності  учителя  й  учнів, спрямований на розв’язання навчально-виховних завдань.    Компетентнісно  орієнтоване  навчання   вимагає застосування  методів,  які  передбачають  активну  діяльність  учнів.  До  таких належать:

 –    продуктивні;

 –  евристичні  або  частково-пошукові  (окремі елементи нових знань учень знаходить завдяки розв’язанню пізнавальних завдань);

 –  проблемні  (учень  усвідомлює  проблему  і  знаходить  шляхи  її вирішення);

 – інтерактивні (активна взаємодія всіх учнів, під час якої кожний школяр  осмислює свою діяльність, відчуває свою успішність).

  Остання  група  методів  чи  не  найбільше  відповідає  вимогам компетентнісно  орієнтованого  навчання,  оскільки  організація  інтерактивного навчання передбачає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор,  які  сприяють  формуванню  навичок  і  вмінь,  виробленню  цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії.          Інтерактивні  методи  сприяють  розвитку  здібностей  кожної  особистості, дають можливість кожній дитині продемонструвати свої навчальні досягнення в  конкретних  ситуаціях,  порівнювати  свій  рівень  розвитку  з  іншими учасниками навчального процесу.

  Вчитель початкових класів Макаренко О.В. організовує навчально-виховний процес за допомогою певної системи способів, прийомів, методів освітнього процесу, заснованого на :

·        суб’єкт-суб’єктних стосунках педагога й учня ( паритетності);

·        багатосторонній комунікації;

·        конструювання знань учнем;

·        використанні самооцінки та зворотного зв’язку;

·        постійній активності учнів.

    У контексті інтерактивного навчання знання набувають іншої форми. З одного боку, вони є певною інформацією про навколишній світ, особливістю якої є те, що учень одержує її не у вигляді готової інформації про навколишній світ, особливістю якої є те, що учень одержує її не у вигляді вже готової системи від педагога, а в процесі власної активності. З іншого боку, у процесі взаємодії на занятті з іншими учнями і вчителем, учень опановує систему випробуваних (апробованих) способів діяльності стосовно себе, соціуму, світу взагалі, засвоює різні механізми пошуку знань в індивідуальній і колективній діяльності Тому знання, отримані учнем, є одночасно й інструментом для самостійного їх здобування.

 Мета інтерактивного навчання – це створення вчителем умов навчання, за яких учень сам відкриватиме, здобуватиме й конструюватиме знання, уміння, цінності та власну компетентність у різних сферах життя.

Для конкретизації цілей інтерактивного навчання можна скористуватися систематизатором когнітивних ( пізнавальних)  установок  Б.Блума :

1.   Знання : запам’ятовування і відтворення учнями змісту навчальної інформації, включаючи факти, прийняту термінологію, критерії, методологічні принципи й теорії.

2. Розуміння : здатність буквально розуміти значення будь-якого повідомлення Б.Блум виділив три типи режиму розуміння :

·        переклад – сприйняття викладеного й перенесення в іншу форму;

·        інтерпретація – перебудування ідей у нову конфігурацію;

·        екстраполяція – оцінювання та прогнозування, виходячи з раніше отриманої інформації.

3.  Застосування : уміння застосовувати в новій ситуації  знання, що раніше вивчалися, без зовнішньої вказівки.

4. Аналіз: поділ матеріалу на окремі складові, визначення їх відношень і розуміння моделі їх організації.

5.    Синтез : творче поєднання частин або елементів у нове ціле.

6.  Оцінювання : формування ціннісних суджень про ідеї, рішення, методт тощо. Ці оцінки можуть бути кількісні або якісні, але мають бути засновані на використанні критеріїв або стандартів.

    Стратегія інтерактивного навчання бачить насамперед учня в ролі активного учасника освітнього процесу. Дуже важливо, на думку К.Венцеля, «щоб викладали, показували, розповідали й запитували більше самі діти, щоб педагогові більше доводилося слухати…, щоб діти весь час були активними особами, а не спостерігачами…». Як показує досвід, беручи участь у дискусіях, обговорюючи різні проблеми, імітуючи ситуації, учні засвоюють від 70% до  90% інформації.

  Зміна позиції учня й педагога в результаті запровадження інтерактивного навчання призводить до змін у змісті діяльності учасників освітнього процесу. Взаємодія між учителем і учнями заснована на паритетності. Паритетні стосунки допускають прийняття педагогом думок і активної позиції учнів, визнання за ними права на самостійність суджень, відмову від переконання в тому, що єдино правильна думка належить учителеві. Інтерактивне навчання забезпечує іншу форму комунікації на уроці, яку можна зафіксувати у вигляді моделі багатосторонньої комунікації. При цьому змінюється і позиція вчителя : він не домінує над учнями, а стає учасником навчальної діяльності. Комунікаційні зв’язки виникають не тільки між педагогом і учнями, але й між усіма учнями.

  Для забезпечення багатосторонньої комунікації  вчитель забезпечує наступні організаційні моменти :

1.      Повідомлювані педагогом знання не мають бути беззаперечними. Для успішного протікання навчального процесу необхідно створювати ситуації «відкритого зіткнення власних сумнівів і протиріч із сумнівами і протиріччями інших». Важливо, аби ці протиріччя виникали у діалозі між вчителем і учнями, між самими учнями з урахуванням їх інтересів, думок, поглядів і позицій.

2.    Те, що педагоги вважали помилками у розумовому процесі учнів, має сприйматися як процес просування до знань, як проблема на даному етапі навчання. Це сприяє появі в учня бажання вчитися й разом з вчителем розв’язувати проблеми, що виникли.

3.    Виклад вчителем готової інформації не виключається з навчального процесу, але місце й роль його змінюються. Монолог вчителя зазвичай застосовується, якщо :

·            необхідно налаштувати учнів на вивчення нового матеріалу;

·  учні не можуть самостійно розв’язувати проблему через брак інформації.

   У такому випадку вчитель викладає лише основні положення даної теми, організуючи їх активне обговорення.

   У процесі багатосторонньої комунікації в учнів з’являється можливість поділитися своїми думками, враженнями й відчуттям в межах певної теми, розповісти про свої власні висновки й вислухати думки не тільки педагога, а й однокласників.

 Вчитель виступає організатором процесу навчання, консультантом, фасилітатором, який ніколи не «замикає» навчальний процес на собі. Головними в процесі навчання стають зв’язки між учнями, їх взаємодія та співпраця.

 Інтерактивні методи навчання створюють необхідні умови як для формування життєвої і навчальної компетентностей учнів, так і для розвитку і виховання особистості активних громадян з відповідною системою цінностей. Інтерактивним може бути названий метод, у якому той, хто навчається, є учасником, який здійснює щось : говорить, управляє, моделює, пише, малює тощо, тобто не виступає тільки слухачем, спостерігачем, а бере активну участь у тому, що відбувається, створює це. Суть інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес відбувається тільки шляхом постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це співнавчання, взаємонавчання ( колективне, групове, навчання у співпраці), де і учень, і вчитель є рівноправними, рівнозначними суб’єктами навчання, розуміють що вони роблять, рефлексують з приводу того, що вони знають, вміють і здійснюють. У початковій школі діти найкраще навчаються, якщо залучені до активної діяльності. Олена Володимирівна розуміє, що маленькі діти не можуть довго концентрувати увагу, так само як і зберігати одне й те саме положення тіла. Їх здатність сидіти не рухаючись є обмеженою. Для того щоб компенсувати їм певну нерухомість під час навчання, підтримує активність дітей, а також забезпечує їм можливість рухатися.

 Сьогоднішні учні є продуктом інформаційного суспільства, що відрізняється різноманітністю, рухливістю і мінливістю. Крім того, кожен із школярів є яскравою особистістю, яка характеризується крім статі, етнічної, релігійної належності тощо й особливим індивідуальним рівнем інтелектуального розвитку  і стилем учіння (сприйняття, запам’ятовування, дослідження та ін.). Інтерактивне навчання необхідне насамперед для забезпечення індивідуальних потреб дитини у навчанні.

   Китайський філософ Конфуцій більш ніж 2400 років тому : «Те, що я чую, я забуваю. Те, що я бачу, я пам’ятаю. Те, що  роблю, я розумію». Ці три прості твердження обґрунтовують  потребу людини в активному навчанні. Дещо змінивши слова китайського педагога можна сформулювати кредо інтерактивного навчання : «Те, що я чую, я забуваю Те, що я бачу і чую, я трохи пам’ятаю. Те, що я бачу, чую і обговорюю, я починаю розуміти. Коли я чую, бачу, обговорюю й роблю, я набуваю знань і навичок. Коли я передаю знання іншим, я стаю майстром». Зрозуміло, що навчання не можна звести до запам’ятовування. Учні не здатні «ковтати» порції матеріалу, ім потрібен час, аби самостійно «жувати» його. Учитель не може зробити розумову працю за учнів, оскільки тільки вони здатні поєднати е, що вони чують і бачать, у значуще ціле. Без можливості обговорювати, задавати питання, опрацьовувати і навіть навчати іншого реального засвоєння не відбувається.

  Важливо розуміти, що засвоєння завжди передбачає наявність декількох «хвиль». Потрібно кілька «підходів» учнів до того самого змісту, щоб дати їм можливість «розжувати» його. До того ж такі підходи мають бути різноманітними, такими, що  повторюють початковий етап сприйняття. Наприклад, у математиці це засвоєння теорії, а потім розв’язування прикладів, що поступово ускладнюються. Кожен спосіб опрацювання матеріалу учнями формує їх розуміння змісту. Інколи сам спосіб є важливішим, ніж зміст інформації. Тільки таким чином ми можемо забезпечити розумовий розвиток учня. Коли процес навчання пасивний, учень «перебуває» в ньому без запитань, без інтересу, без зацікавленості в результатах. Коли навчання активне, учень постійно перебуває в стані пошуку, він хоче отримати відповідь на запитання, потребує інформації, щоб вирішити проблему або розмірковує разом з іншими над способом виконати завдання.

  Щоб бути ефективними сьогодні, вчитель використовує як повсякденний інструментарій кооперативне навчання з усіма технологіями роботи в малих групах, проекти, дебати та інші види дискусії, експериментальні вправи, моделювання, дослідження тощо.

  Інтеракція дозволяє часто створювати навчальні ситуації, які потребують від учнів не менш (а інколи і більш) важкої зосередженої праці, ніж традиційне навчання.

  Результати інтерактивного навчання можуть бути досягнутими тільки за умови проведення рефлексії як завершення бідь-якої інтерактивної технології. Рефлексія як найважливіший принциповий момент інтерактивного навчання передбачає, що активні дії учнів вже завершені й учень розмірковує про спосіб їх виконання, про результати діяльності, про можливості подальшого застосування набутих знань і навичок. В інтерактивному навчанні є багато прийомів організації рефлексії, яка також має передувати засвоєнню учнями тих чи інших теоретичних концепцій. Інтерактивне навчання завжди ставить набагато конкретні й вузькі цілі, оскільки вчитель розуміє, що учні здатні запам’ятати набагато менше, ніж забути. Постановка і досягнення таких конкретних цілей дозволяє передбачити й організувати спеціальну діяльність учнів для осмислення, застосування і усвідомлення того, що вивчається. Отже, засвоєння учнями змісту освіти йде за принципом : краще менше, але реально, на достатньому рівні компетентності.

    Застосування вчителем інтерактивних методів навчання також змінює звичну для учня ситуацію навчання, характер його діяльності, ставить його в іншу позицію : учень перестає бути пасивним «глечиком», в який «вливають чергову порцію знань», а перетворюється на активного учасника навчання. Зміни в знаннях, викликані застосуванням інтерактивних технологій, потребує від учня «Просуватися в невідомому просторі» : у його життєвому досвіді не представлені ані нові правила діяльності, ані алгоритм дій, ані новий статус у новій ситуації. Раніше він повністю підкорявся педагогові, а тепер від нього чекають проявів активності, висловлювання своїх думок, ідей, сумнівів, розв’язання завдань і проблем, що часто не мають єдиної правильної відповіді.      Правила взаємодії з учителем і однокласниками підлягають перегляду, так само як норми самооцінки, способи аналізу власної діяльності та її результатів. Усе це учень мусить відкрити, визначити й побудувати. Інтерактивне навчання потребує від вчителя реалізації певних умов в організації навчального процесу, до яких належать :

- · організація навчального процесу як багатосторонньої, партнерської, інтенсивної комунікації; сприятлива, позитивна психологічна атмосфера в класі;  спеціальна організація навчального простору.

· · організація навчального процесу як багатосторонньої, партнерської, інтенсивної комунікації.

     Інтерактивне навчання потребує багатосторонньої комунікації, коли комунікаційні зв’язки виникають не тільки між вчителем і учнями, а й між всіма учнями, а педагог стає рівноправним учасником навчальної діяльності. У процесі такої комунікації в учнів з’являється можливість поділитися своїми думками і почуттями в рамках певної теми, розповісти про свої висновки, вислухати думки не тільки вчителя, а й однокласників. Застосування багатосторонньої комунікації дозволяє включити у процес навчання всіх учнів класу. Важлива взаємодія учнів один з одним, оскільки консультування, що проводиться самими учнями або взаємонавчання є одним з найефективніших способів засвоєння знань.

   Процес взаємодії між учнями на основі багатосторонньої комунікації можливий, з одного боку, за умов опанування ними навичок міжособистого спілкування ( уміння слухати себе й інших, відтворювати почуте, поянювати, ставити запитання тощо), з іншого боку – за умов зміни вчителем основ, на яких відбувається така взаємодія. Мова в даному випадку йде про застосування принципів кооперування, кооперативного навчання. Сутність кооперативного навчання можна коротко відобразити однією фразою : «Я виграю в тому випадку, якщо виграєш ти».

·        Сприятлива позитивна психологічна атмосфера в класі

 Створення в класі сприятливої психологічної атмосфери вчитель розпочинає вже з повідомлення учнями програми майбутньої діяльності. Він по-різному подає учням таку програму з кожного конкретного предмету : обмежується назвою теми і переліком того, чим будуть займатися учні, може розкрити зміст майбутніх уроків, визначити завдання учнів і очікувані результати їхньої діяльності, розповісти про передбачувані методи і норми роботи та оцінювання її результатів. Важливо, що пропонуючи програму діяльності, вчитель торкається не одного уроку, а показує перспективу у вивченні теми або розділу.

  Відкрита позиція педагога, обґрунтування програми майбутньої спільної діяльності сприяють зняттю  напруги в класі, дозволяють учням побачити перспективи власної діяльності, позбутися почуття невпевненості страху перед майбутнім. 

    Для реалізації такої позиції вчитель :

- - на початку уроку вчитель познайомить учнів з його цілями (тими результатами, яких він очікує від учнів наприкінці). Учні мають чітко зрозуміти, що від них вимагається. Це дозволяє педагогу повернутись до результатів діяльності наприкінці уроку і проаналізувати разом з учнями рівень їх досягнення;

-     -   знайомить із завданнями використання кожної технології чи методу. Це необхідно для того, щоб в учнів не виникало почуття маніпуляції ними. Вчитель пояснює, що таким способом він не діагностує учнів, а допомагає їм краще організувати свою діяльність. У такому випадку учні ставляться до навчальної діяльності більш свідомо;

-       -  розповідає учням, чому для вивчення цієї теми були обрані такі методи чи технологія. Важливо, щоб учні розуміли, що ця технологія слугує не для розваги, а допомагає їм краще розібратися в матеріалі, що  вивчається, звернути увагу на деякі важливі аспекти, сприятиме набуттю ними потрібного досвіду.;

-   - акцентує увагу учнів на особливостях того чи іншого методу та тих ефектах, яких вони можуть досягти  при правильній  роботі.

-       - розкриває алгоритм проведення методу і розповідає про послідовність дій ( надати пам’ятку діяльності) : учням необхідно бачити перспективу власної діяльності, знати її етапи і готуватись до них;

-  - відповідає на запитання учнів. Часто метод передбачає різноманітну діяльність учнів, котра регламентується певними правилами, які учням важко утримати у своїй увазі. Це дозволяє уникнути непорозумінь безпосередньо в момент роботи в технології.

 Діагностика емоційного стану учнів допомагає вчителю виявляти проблеми і труднощі в соціально-психологічному аспекті, вибудовувати свою діяльність з врахуванням її результатів. Знаючи, які емоції, відчуття переважають в учнів, педагог відповідно вибудовує свою діяльність Можна значно поліпшити психологічну атмосферу у класі, поговоривши з учнями і налаштувати їх на виконання завдання.

  Макаренко О.В. пов’язує заняття з певними очікуваннями (учні добре підготуються, будуть налаштовані на роботу, заняття пройде згідно з планом) і з визначеними побоюваннями ( чи досить часу для засвоєння теми; наскільки попереднє заняття позначиться на  інтелектуальному і емоційному стані учнів ; яка психологічна атмосфера буде в аудиторії). Учень теж приходить на заняття зі своїми очікуваннями і побоюваннями : оцінять чи не оцінять його діяльність на заняття, з яким настроєм прийде педагог, чи буде цікаво на занятті.

   Успішність досягнення мети уроку багато в чому залежить від ступеня реалізації очікувань і спростування побоювань учнів і вчителя. На інтерактивних уроках може бути організований процес виявлення очікування, що сприяє визначенню учнями своїх потреб і цілей у навчальному процесі, на уроці, допомагає вчителю коригувати свою діяльність, висвітлюючи більш повно ті питання, які цікавлять учнів.

   Важливо постійне повернення в своїй діяльності до даних, одержаних в ході виявлення очікувань, аналізуючи хід виявлення очікувань, аналізуючи хід освітнього процесу і зачіпаючи такі моменти, як :

-         - чи відповідають стиль  викладу і зміст того матеріалу, що вивчається, очікуванням і потребам учнів;

-            - чи відповідає зміст заняття на запитання, поставлені учнями на початку заняття;

-       - чи не сприяють дії вчителя на занятті виникненню в учнів відчуття страху і недовіри.

 Подоланню деяких побоювань сприяє встановлення правил поведінки чи норм роботи на уроці. Наприклад, деякі учні не висловлюються на занятті, оскільки відчувають страх перед критичними зауваженнями своїх товаришів. Цю проблему допомагає  подолати визначення правил подачі зворотного зв’язку і норм спільної діяльності. Г.Андрєєва у книзі «Соціальна психологія» указує, що норми спільної групової роботи – «це певні правила, які вироблені групою, прийняті нею і яким повинна підкорятися поведінка її членів, щоб їх спільна діяльність була можлива». Перш за все, необхідно встановити такі норми, які б дозволили б організувати спільну діяльність учнів, створити атмосферу комфорту і безпеки. Прикладом таких найпростіших правил роботи можуть бути :

-        -    не оцінювати висловів один одного;

-        -    говорити тільки від себе;

-        -   конструктивно ставитися до висловів інших.

  Визначення норм роботи відбувається в процесі спільної (педагога і учнів) діяльності. Якщо правила будуть прийняті і усвідомлені учнями як свої особисті, це гарантує їм дотримання у навчальній аудиторії незалежно від того, чи присутній там педагог, чи ні. Крім того, під час визначення вчитель має можливість запропонувати класу норми і пункти, виконання яких він вважає обов’язковим. На уроках у вчителя початкових класів Макаренко О.В.  панує атмосфера пошуку і відкритості. Учитель і учні ставлять одне одному запитання, аналізуючи проблеми й приймаючи рішення. Учні виконують певні ролі під час виконання завдань, коли вони на практиці застосовують знання, уміння, навички : школярі роблять припущення, збирають інформацію, організують її й ставлять під сумнів висновки і достовірність джерел, оцінюють інформацію. Олена Володимирівна показує учням, як виконувати завдання в класі і надає учням більше порад з метою корекції їхньої діяльності. Вчитель надає учням підтримку, але таку і тільки в тому обсязі, якого вони дійсно потребують. Вона пильнує за тим, що учні засвоюють, і тим, як вони думають, досліджують і спілкуються в процесі навчання. Учнів вчать, як відслідковувати своє власне навчання і поліпшувати свій рівень виконання роботи. Вчитель варіює ступінь керівництва учнями, надаючи їм все більше незалежності, коли зрозуміло, що вони до цього готові. Створюється таке навчальне середовище, де учні почуваються захищеними і вільними для випробування нових завдань і в якому навіть невдалі спроби можуть призвести нарешті до остаточного успіху.

·        Структура інтерактивного уроку

   Інтерактивна модель навчання передбачає застосування технологічного підходу і бачиться як застосування у навчанні інтерактивних технологій, загальною ознакою яких є принципи інтеракції: багатостороння комунікація, взаємодія і взаємонавчання учнів, кооперована навчальна діяльність з відповідними змінами у ролі і функціях як учнів, так і вчителя. Така модель передбачає і особливе розуміння уроку як форми навчання, яке теж ґрунтується на технологічному підході. Як правило, структура інтерактивного уроку складається з трьох частин :

-    - вступної, завданням якої є мотивація навчальної діяльності учнів, актуалізація опорних знань і уявлень учнів та оголошення теми та очікуваних навчальних результатів:

-             -  основної, що передбачає опанування учнями нового змісту;

-  - підсумкової, коли засвоєне систематизується і узагальнюється, відбувається рефлексія процесу навчання і оцінювання результатів уроку.

 Мета етапу мотивації – сфокусувати увагу учнів на проблемі й викликати інтерес до обговорюваної теми. Мотивація є своєрідною психологічною паузою, яка дозволяє учням насамперед усвідомити, що вони зараз почнуть вивчати. Крім того, кожна тема, яку ми засвоюємо з учнями, може реально вважатися засвоєною, якщо вона стала основою для розвитку в особистості суб’єкта пізнання власних новоутворень : в його свідомості, в емоційно-ціннісній сфері. Отже суб’єкт навчання має бути налаштований на ефективний процес пізнання, мати в ньому особистісну, власну зацікавленість. Усвідомлювати, що і навіщо він зараз буде робити. Без виникнення цих внутрішніх підвалин : мотивів учіння і мотивації навчальної діяльності не може бути ефективного пізнання. З цією метою використовуються прийоми, що створюють проблемні ситуації, викликають у дітей здивування, подив, інтерес до змісту занять та процесу їх отримання, підкреслюють парадоксальність явищ і подій. Мотивація чітко пов’язана з темою уроку, вона психологічно готує учнів до її сприйняття, налаштовує їх на розв’язання певних проблем. Як правило, матеріал, вербалізований (словесно оформлений) учнями під час мотивації наприкінці підсумковується і стає «місточком» для повідомлення теми уроку. Цей елемент триває не бідьше 5% часу заняття.

   Побудування технології навчання неможливо без чіткого визначення дидактичної мети. Правильно сформульовані, а потім досягнуті результати -  - 90% успіху. Але досягти результатів в інтерактивні моделі ми можемо тільки залучивши учнів до діяльності. Вони теж повинні розуміти, для чого вони прийшли на урок, до чого їм треба прагнути і як будуть перевірятись їх досягнення. Еталонною є ситуація, коли після уроку учень не тільки знає, розуміє, чого він досягнув, а й чого він хотів би, мав би досягти на наступному уроці.  Для того, щоб почати з учнями спільний процес руху до результатів навчання, у цій частині інтерактивного уроку потрібно :

- назвати тему уроку або попросити когось з учнів прочитати її;

- якщо назва теми містить нові слова або проблемні питання, звернути на це увагу учнів;

- попросити когось з учнів оголосити очікувані результати за текстом посібника або за записом на дошці, зробленим заздалегідь, пояснити необхідне, якщо мова йде про нові поняття, способи діяльності тощо;

-  нагадати учням, що наприкінці уроку ви будете перевіряти їх відповідно до того, наскільки вони досягли таких результатів. Треба також пояснити , як ви будете оцінювати досягнення учнів. Цей елемент має займати не більше 5% часу заняття.

    Надання необхідної інформації – мета цього елементу уроку – дати учням достатньо інформації, для того, щоб на її основі виконувати практичні завдання, але за мінімально короткий час. Ця частина уроку займає близько 10-15 % часу.

  Інтерактивна вправа – центральна частина заняття. Її метою є засвоєння навчального матеріалу, досягнення результатів уроку. Інтерактивна частина уроку займає близько 50-60% часу на уроці. Обов’язковою є така послідовність і регламент проведення інтерактивної вправи :

   1. Інтсруктування – вчитель розповідає учасникам про мету вправи, правила, послідовність дій і кількість часу на виконання завдань ; записує чи все зрозуміло учасникам (2-3 хв.)

     2.     Об’єднання в групи або розподіл ролей (1-2 хв.)

  3. Виконання завдання, при якму вчитель виступає як організатор, помічник, ведучий дискусії, намагаючись надати учасникам максимум можливостей для самостійної роботи і навчання у співпраці один з одним ( 5-15 хв.)

    4.   Презентація результатів виконання (3-15 хв.)

   5.   Рефлексія результатів учнями : усвідомлення отриманих результатів, що досягаються шляхом їх спеціального колективного обговорення або за допомогою інших прийомів (5-15хв.)

   Рефлексія є природним невід’ємним і найважливішим компонентом інтерактивного навчання на уроці. Вона дає можливість учням і вчителю :

-          -  усвідомити, чого вони навчились;

-       -  пригадати деталі свого досвіду і отримати реальні життєві уявлення про те, що вони думали і що відчували, коли вони вперше зіткнулись з тією чи іншою навчальною технологією. Це допомагає їм чіткіше планувати свою подальшу діяльність вже на рівні застосування технологій в своїй подальшій пізнавальній діяльності та у житті;

-        -   оцінити власний рівень розуміння та засвоєння навчального матеріалу і спланувати чіткі реальні кроки його подальшого опрацювання;

-      -  порівняти своє сприйняття з думками, поглядами, почуттями інших й інколи скорегувати певні позиції;

-  - як постійний елемент навчання привчати людину рефлексувати в реальному житті, усвідомлюючи свої дії та прогнозуючи подальші кроки;

-   -  учителю – побачити реакцію учнів на навчання та вносити необхідні корективи.

    Рефлексія здійснюється в різних формах : у вигляді індивідуальної роботи, роботи в парах, групах, дискусії, в письмовій та усній формі. Вона завжди містить декілька елементів : фіксація того, що відбулось, визначення міркувань та почуттів щодо отриманого досвіду, плани на майбутній розвиток. Рефлексія здійснюється після найважливіших інтерактивних вправ, після уроку, після закінчення певного етапу навчання.

      Підсумки є найважливішою частиною інтерактивного уроку. Саме тут прояснюється зміст проробленого; підводиться риска під знаннями, що повинні бути засвоєні, і встановлюється зв’язок між  тим часом, що  вже відомо, і тим, що знадобиться у майбутньому. Функції підсумкового етапу уроку :

            -    прояснити зміст опрацьованого;

            -    співвіднести реальні результати з очікуваними;

            -     зробити висновки;

            -     закріпити чи відкорегувати засвоєння;

            -     намітити нові теми для обміркування;

            -   установити зв’язок між тим, що вже відомо і тим, що знадобиться засвоїти, навчитись у майбутньому ;

            -     скласти план подальших дій.

   Технологізація навчання передбачає обов’язкову рефлексію, під якою розуміють здатність людини до самопізнання, вміння аналізувати свої власні дії, вчинки, мотиви й зіставляти їх із суспільно значущими цінностями, а також діями і вчинками інших людей. Мета рефлексії : згадати, виявити і усвідомити основні компоненти діяльності – її зміст, тип, способи, проблеми, шляхи їх вирішення, отримані результати т він.

  Рефлексія тісно пов’язана з постановкою мети. Формулювання учнем мети свого навчання передбачає її досягнення і наступну рефлексію – усвідомлення способів досягнення поставленої мети. В цьому випадку рефлексія не лише підсумок, але й старт для нової освітньої діяльності і її нової мети. Очевидно, що ключовою функцією підсумків буде повернення до  результатів навчання і можливість переконатися, що учні її досягли.

        Стадії підсумкового етапу уроку :

-      -     установлення фактів (що відбулося?);

-      -     аналіз причин ( чому це відбулося?);

-    -       планування дій ( що нам робити далі?).

    Сьогоденні умови розвитку засобів навчання сучасної шкільної освіти зумовлені інтеграційними процесами, домінантними складовими яких є нові інформаційні технології (НІТ).  Характерною рисою НІТ є те, що вони надають практично необмежені можливості для самостійної та спільної творчої діяльності вчителя та учнів. З авторитарного носія істини вчитель перетворюється на учасника продуктивної діяльності  своїх вихованців та за допомогою комп’ютера створює сприятливе середовище для формування власного інтелекту.

    Комп’ютерна презентація – одна із форм сучасного уроку, що дає змогу зробити навчальний матеріал яскравим і переконливим.

   Особливості мультимедіа-технології :

-     якість зображення – яскраве, чітке і кольорове зображення на екрані.

-     легке усунення недоліків і помилок у слайдах;

-      коригування темпу й обсягу навчального матеріалу;

-    достатньо добре освітлення під час демонстрації презентації робочого місця учнів;

-     значне підвищення рівня використання наочності на уроці;

-      зростання продуктивності уроку;

-     налагодження міжпредметних зв’язків;

-     можливість організації проектної діяльності під керуванням учителів початкових класів та інформатики;

- зміна ставлення по ПК : діти починають сприймати його як універсальний інструмент для роботи в будь-якій галузі людської діяльності, а не лише як засіб для гри.

         Життєвий досвід учнів початкових класів ще досить незначний, і тому малюнки, портрети, експозиції, фрагменти історичних фільмів, мультфільми, що можна демонструвати за допомогою комп’ютерної техніки, створюють на уроках особливу атмосферу та настрій, допомагають зробити навчально-виховний процес цікавим, захопливим.

       Методика використання мультимедійних технологій у процесі вивчення матеріалу сприяє :

·        посиленню мотивації навчання учнів;

·  удосконаленню системи управління навчання на різних  етапах уроку;

·        зростанню якості навчання і виховання, підвищенню інформаційної культури учнів;

·    підвищення рівня обізнаності учнів щодо сучасних інформаційних технологій;

·        демонстрація можливостей комп’ютера не тільки як засобу гри.

Уроки з мультимедійним супроводом допомагають ефективно розв’язувати такі дидактичні завдання :

·        сформувати мотивацію до навчання взагалі;

·        засвоїти базові знання з предмета;

·        сформувати навички самоконтролю.

  Ця технологія є пояснювально-ілюстративним методом навчання, основним призначенням якого є організація засвоєння інформації на основі сполучення навчального матеріалу з його зоровим сприйняттям.

   Під час використання на уроці мультимедійних технологій структура уроку принципово не змінюється. Але необхідно відзначити, що етап мотивації в цьому випадку збільшується і має пізнавальне навантаження. Це необхідна умова успішності навчання, оскільки без інтересу до здобуття знань, без уяви й емоцій складно уявити творчу діяльність учня.

   Учнів привертає новизна проведення мультимедійних уроків. У класі під час таких уроків створюються умови для активного спілкування, за якого учні прагнуть висловити думки, охоче виконують завдання, виявляють цінність до матеріалу, що вивчається. Технологія використовується для анонсування теми уроку, як супровід до пояснення вчителя, як інформаційно-навчальний  посібник, на етапі контролю знань. Вчитель задоволений, щасливий від створеного уроку, його енергія та бажання пізнати щось нове обов’язково передається дітям, стимулює їх креативність.

         «Недостатньо знати, необхідно також застосовувати»

                                                                                                        ( А.Франц )

   Перед сучасною школою постає завдання виховувати особистіть, здатну до життєтворчої діяльності. Така особистість зуміє правильно обрати свій шлях у житті, зважаючи на власні можливості, буде ставити перед собою завдання самовдосконалення і саморозвитку, що стане запорукою успіху в різних сферах діяльності. Сучасний світ висовує високі вимоги до діяльності людини, адже конкурентноспроможною може бути лише по-справжньому компетентна особистість.

 Формування компетентностей  відбувається в процесі різноманітних видів діяльності на уроках та поза уроками: активних, пасивних, інтерактивних, індивідуальних групових та інших. Всі вони важливі, бо діюча особистість повинна зуміти виконати й просту механічну роботу, й складну творчу. Проте, зрештою, творчі види роботи - найважливіші, бо дитину в майбутньому чекає освоєння світу, а це не виконання вправи за зразком, це безперервна творчість, постійне розв'язання нестандартних завдань. Ще Сократ говорив: «Поставити дитину у безвихідь - значить поставити її у більш сильну позицію, оскільки тоді вона захоче дізнатись про щось нове й не може бути задоволеною, перебуваючи в стані незнання, вона неодмінно захоче вийти з такого стану тобто-дізнатися».

   На сучасному етапі методика пропонує багато дуже цікавих активних, інтерактивних, нестандартних форм роботи. Для активізації розумової діяльності учнів, для формування ключових компетентностей важливе гармонійне поєднання звичних, традиційних форм з інноваційними. Корисне все, що примусить дитину «зрозуміти → запам'ятати → засвоїти → принести до власної ціннісної системи → стати компетентною». А тому важливо працювати по порядку, від простого до складнішого, щоразу усвідомлюючи, що будь-яка робота спрямована на формування  якихось важливих рис,  умінь, навичок, які всі разом і складають компетентність.

   Найефективнішими, на думку вчителя Макаренко О.В., є нестандартні уроки з використанням інтерактивного навчання. Доцільним є застосування на уроках інноваційних технологій, зорієнтованих на збудження інтересу до набуття знань. А це застосування стратегій розвитку критичного мислення як засіб формування компетентностей молодших школярів. Актуальним ще є використання ігрових і проблемно-пошукових методів навчання. Саме гра допоможе зробити серйозне заняття не лише продуктивним а й цікавим.

   У своїй педагогічній діяльності дотримуюсь ідей і принципів особистісно зорієнтованого навчання, покладених в основу концепції Василя Сухомлинського:

  ∙ навчання шляхом подолання труднощів;

  ∙ дослідницький підхід  до предмета вивчення;

  ∙ виявлення природних схильностей і здібностей;

  ∙ урахування особливостей розумового розвитку дітей;

  ∙ визнання неповторності особистості кожного учня;

 ∙ людяність,чуйність і тактовність у ставленні до учнів.

  Щоб навчити дітей критично мислити, потрібно створити необхідні умови, які б спонукали і стимулювали їх до цього. Учні повинні мати :

 -  час для збору інформації і її обробки;

 -  повинні усвідомлювати, що від них очікується;

 -  повинні мати можливість для обміну думками;

 -  вміти вислухати всі думки та пропозиції, щоб сформулювати свою власну думку.

   Але, насамперед, що ж таке критичне мислення?

  Для сучасного інформаційного суспільства, що швидко розвивається і базується на сучасних технологіях, характерні новітні політичні технології, новітні засоби інформації, здатні формувати громадську думку, активно впливати на суспільну та індивідуальну свідомість, а іноді й змінювати усе життя суспільства. Усе це потребує від людей здатності не лише орієнтуватися в інформаційних потоках, а й відбирати та оцінювати усе, що надходить ззовні, потребує критичного мислення.

   Сьогодні є очевидним, що критичне мислення означає не негативність суджень або критику, а розумний розгляд різноманітних підходів з тим, щоб виносити обґрунтовані судження і рішення. Тому, на думку відомого американського психолога Д.Хапперн, освіта, розрахована на перспективу, має забезпечити формування в учнів двох основних груп умінь : швидко орієнтуватися у зростаючому потоці інформації і знаходити все потрібне і умінь осмислити і застосовувати отриману інформацію.

  Поняття «критичне мислення» використовується в методичній літературі вже близько 50 років. З 1956 року, коли Бенджамін Блум розробив таксономію пізнавальних здібностей, «критичне мислення» означає мислення вищого рівня. Але це поняття настільки багатостороннє, що спеціалісти різних галузей освіти сприймають його теж по-різному.

  Для української дидактики і методики навчання ідея розвитку критичного мислення є достатньо новою. В Україні інтерес до розвитку критичного мислення як освітньої інновації з'явився наприкінці ХХ століття.

Яким чином можна визначити критичне мислення?

Пропоноване визначення складається з п'яти пунктів.

    По-перше, критичне мислення є мислення самостійне. Коли урок будується на принципах критичного мислення, кожен учень формулює свої ідеї, оцінки і переконання незалежно від інших. Ніхто не може думати критично за нас, ми робимо це виключно для самих  себе. Отже, мислення може бути критичним тільки тоді, коли воно має індивідуальний характер. Учні повинні мати достатньо свободи, щоб думати самостійно і вирішувати навіть найскладніші питання.

  Критичне мислення не обов'язково є абсолютно оригінальним : ми маємо право прийняти ідею або переконання іншої людини як свої власні. Нам часто навіть приємно погоджуватися з чужою думкою, оскільки це підтверджує нашу правоту. Критично мисляча людина не так вже й рідко розділяє чиюсь точку зору. Але самостійність - є перша і, можливо, найважливіша характеристика критичного мислення.                   

     По-друге, критичне мислення пов'язане із знаннями, базується на ньому. Інформація є відправним, а зовсім не кінцевим пунктом критичного мислення. Як інколи говорять, "важко думати з порожньою головою". Щоб народити складну думку, потрібно переробити гору "сировини" - фактів, ідей, текстів, теорій, даних, концепцій. Тому учням доводиться разом із вчителями протоптувати стежинки від старого до нового, відновлювати каркаси знань, знову і знову заглиблюватися у фактичний матеріал, інакше користі від критичних умінь буде небагато.

      Не можна порівнювати критичне мислення до традиційного вивчення фактів - зрозуміло, що фактичні знання ні в якому разі його не вичерпують. Проте і робота вчителя не зводиться до одного тільки навчання критичного мислення: ми вчимо учнів сприймати найскладніші поняття і утримувати в пам'яті найрізноманітніші відомості. Навчання критичного мислення - це лише частина багатогранної роботи вчителя. Проте саме завдяки критичному мисленню традиційний процес пізнання індивідуалізується і стає осмисленим, безперервним і продуктивним.

     По-третє, критичне мислення починається з постановки питань і з'ясування проблем, які потрібно вирішити. Люди допитливі за своєю природою. Ми помічаємо щось нове і хочемо дізнатися, що це таке. Ми бачимо якусь цікаву річ, явище, і нам вже хочеться проникнути всередину. До речі, біологи стверджують, що вона є невід'ємною властивістю усього живого. Ми з  вами звикли спостерігати цю рису у малюків. Проте справжній пізнавальний процес на будь-якому його етапі характеризується прагненням людини вирішувати проблеми і відповідати на питання, що виникають з її власних інтересів і потреб. «Отже, - зауважує американський педагог Джон Бін, - складність навчання критичного мислення полягає частково в тому, щоб допомогти учням роздивитися нескінченне різноманіття оточуючих нас проблем».

   Американський філософ і педагог Джон Дьюї вважав, що критичне мислення виникає тоді, коли учні починають займатися конкретною проблемою. «Тільки стикнувшись із конкретною проблемою, віднаходячи власний вихід зі складної ситуації, учень дійсно думає». «Головне питання, що має бути задано з приводу ситуації або явища, взятого за відправну точку процесу навчання, є питання про те, якого роду проблеми це явище породжує».

    По-четверте, критичне мислення потребує переконливого аргументування. Критично мисляча людина знаходить власне розв'язання проблеми і підкріплює його розумними, обгрунтованими доводами. Вона також усвідомлює, що можливі й інші рішення тієї самої проблеми, і прагне довести, що обране нею вирішення є більш логічним і раціональним, ніж інші.

    Критично мисляча людина, озброєна сильними аргументами, здатна протистояти навіть таким авторитетам, як друковане слово, сила традицій і думка більшості, нею практично неможливо маніпулювати. Саме розумний, зважений підхід до ухвалення складних рішень про вчинки або цінності лежить в основі більшості визначень критичного мислення. Так, Роберт Енніс визначає критичне мислення як "ухвалення обдуманих рішень про те, як слід поступати й у що вірити".

   І, нарешті, по-п'яте, критичне мислення є мислення соціальне. Всяка думка перевіряється і відточується, коли з нею діляться з іншими, - або, як пише філософ Х.Аренд, "досконалість може бути досягнута лише у чиїйсь присутності". Коли ми сперечаємося, читаємо, обговорюємо, заперечуємо і обмінюємося думками з іншими людьми, ми уточнюємо і поглиблюємо свою власну позицію. Тому педагоги, що працюють у руслі критичного мислення, завжди прагнуть використовувати на своїх заняттях різні види парної і групової роботи, включаючи проведення дебатів і дискусій, а також різні способи оприлюднення письмових робіт учнів. І немає ніякого протиріччя у тому, що перший пункт визначення критичного мислення говорить про його незалежність, а цей, останній, пункт підкреслює соціальні параметри критичного мислення.

Отже,  під критичним  мисленням  розуміється  тип мислення,  який  характеризується самостійністю,  організованістю, цілеспрямованістю,  практичністю  та рефлексивністю  і  дає  можливість  людині здійснювати  оцінку,  обгрунтування  і  вибір власної  позиції,  думок,  вчинків,  поведінки.

Особливості організації навчального процесу з використанням методів і прийомів критичного мислення

    Навчальний процес, спрямований на розвиток критичного мислення, має такі особливості :

- у навчання включаються завдання, вирішення яких вимагає мислення високого рівня (аналізу, синтезу, оцінки);

-навчальний процес організований як дослідження певної теми, яке використовується шляхом інтерактивної взаємодії учнів. Щоб бути ефективними сьогодні, вчителі повинні використовувати як повсякденний інструментарій : кооперативне навчання зі всіма методами та прийомами роботи в малих групах, проекти, дебати та інші види дискусії, експериментальні вправи, моделювання, соціальні та польові дослідження та ін.;

- результатом навчання визначається не засвоєння фактів або чужих думок, а вироблення власних суджень через застосування до інформації адекватних прийомів мислення;

- викладання в цьому процесі є стратегією постійного оцінювання цих результатів з використанням зворотного зв'язку "учні-учитель" на основі дослідницької активності учнів у класі;

-критичне мислення вимагає від учнів достатніх навичок оперування доказами та формулювання суджень, умовиводів. Сюди ж відноситься і здатність застосовувати графіки і схеми у вирішенні актуальних завдань, знаходити та інтерпретувати оригінальні документи та джерела інформації, аналізувати аргументи, обгрунтувати висновки. 

1. Знання, які повідомляються, не повинні подаватися як незаперечні. Для успішного навчального процесу необхідно створювати ситуації відкритого зіткнення власних сумнівів і протиріч із сумнівами і суперечностями інших.

 2. Те, що педагоги традиційно вважали помиками в мисленні учнів, має сприйматися як етап процесу просування до знань, як проблема на даному етапі навчання. Як привід для обмірковування і можливість для розвитку. Це сприяє появі у дитини бажання вчитися і разом з учителем вирішувати проблеми, які виникли.

 3. Виклад педагогом готової інформації  практично виключається з навчального процесу. Моголог вчителя зазвичай застосовується в дуже малих "дозах" і лише якщо :

   -    необхідно налаштувати учнів на вивчення нового матеріалу;

 - учні не можуть самостійно вирішувати проблему у зв'язку з недостатністю інформації. У такому разі вчитель викладає лише деякі основні положення, організовуючи їх активне обговорення. 

4. Вчитель виступає як організатор процесу навчання, консультант, фасилітатор, який ніколи не "замикає" навчальний процес на собі. Головними у процесі навчання стиають зв'язки між учнями, їх взаємодія і співпраця. Результати навчання досягаються взаємними зусиллями учасників навчання, учні беруть на себе взаємну відповідальність за досягнуті результати. 

    Труднощі, які зустрілися в процесі роботи

         За експертними прогнозами у 2020 році найбільш затребуваними на ринку праці будуть вміння навчатися впродовж життя, критично мислити, ставити цілі і досягати їх, працювати в команді, спілкуватися в багатокультурному середовищі. Але українська школа не готує до цього.  Як 10, 20, 50 років тому пересічний школяр отримує в школі суму знань. Учні спроможні лише відтворювати знання, проте часто не отримують вміння застосовувати їх для вирішення життєвих проблем.  Спосіб навчання в сучасній українській школі не мотивує дітей до навчання.  Матеріал підручників затеоретизований, переобтяжений другорядним фактологічним матеріалом.

       Учителі використовують переважно застарілі дидактичні засоби. Педагогів деморалізує низький соціальний статус та рівень оплати праці. Учитель не має справжньої мотивації до особистісного та професійного зростання.

     Через хронічне недофінансування сектору сьогодні не всі громадяни України мають рівний доступ до якісної освіти, гарантований державою. Школа відтворює бідність: діти з незаможних родин мають гірші шанси отримати гарну освіту і піднятися соціальною драбиною.

    Потрібна докорінна реформа, яка зупинить негативні тенденції, яка перетворить українську школу на важіль соціальної рівності та згуртованості, економічного розвитку і конкурентоспроможності України.

   Центральне місце у системі освіти належить середній школі. Саме тут закладається світогляд дітей, формується особистість, її громадянська позиція  та професійні якості. Тут вирішується, чи людина захоче і чи зможе навчатися впродовж життя.

   В Україні, як і у всьому світі, набирає ваги так зване покоління Y, або «діти тисячоліття», які народилися між 1990 і 2000 роками. Їхні погляди, спосіб життя кардинально відрізняються від старших поколінь. Досить поглянути на організацію офісів провідних технологічних корпорацій, щоб зрозуміти, на що орієнтується креативний клас, який визначає обличчя сучасної економіки. Життя для них – це гармонія між зароблянням коштів, пізнанням нового, самовдосконаленням, грою та розвагою.

       На підході покоління Z. Цього року вперше підуть до школи діти, які народилися в 2010 році. . Яке життя оберуть сьогоднішні першокласники? Якою б не була відповідь, маємо запропонувати майбутнім поколінням українців школу, яка буде для них сучасною.

        У квітні 2017 року у Харкові відбулася Третя національна (не)конференція EdCamp Ukraine, на якій міністр освіти Лілія Гриневич розповіла про виклики, що стоять перед новою українською школою.

Про кризу знаннєвої школи та компетентності

       « Зараз освітній процес у школах орієнтується в основному на надання певної суми знань і трішки – на вміння. Компетентності відрізняються тим, що це не тільки знання, алей практичні навички, необхідні для життя. Знання примножуються драматично швидко. І школа припинила бути єдиним їх джерелом. У сучасній пересічній українській школі вчителі приходять і переказують знання з підручника, причому дуже часто – застарілі знання. Це нічого не дає для сучасного життя в цьому бурхливому світі. І ось зараз освіта терпить кризу знаннєвої школи. На останньому Всесвітньому економічному форумі в Давосі показали, що очікуватимуть роботодавці від своїх співробітників 2020 року : вміння спілкуватися в команді, критично мислити, розв’язувати комплексні складні проблеми, володіти емпатією, вміти порозумітись. Тобто це те, чого сьогодні в школі практично не вчимо. Громадянська соціальна і загальнокультурна компетентність, екологічна компетентність і безпека, уміння вчитись впродовж життя, фінансова грамотність і підприємливість – це те, що нам катастрофічно бракує , але це те, що допоможе дітям стати щасливими, відповідальними громадянами, які зможуть самореалізуватися. І це велка мета в новій українській школі.»

Партнерські відносини між учительством і батьками

         « Знаннєва школа перебуває у кризі також через те, що існує цей підхід трансляції знань з підручників. А крім цього, через авторитарну педагогіку – немає зараз жодного партнерства між учительством і дітьми. А щодо батьків, то вони вже давно не сподіваються на школу як на місце педагогічної консультації. І це велика проблема, адже вчитель має бути партнером для батьків, допомагати вирішувати проблеми дитини. Коли втомлений батько приходить після роботи на батьківські збори, а там йому кажуть: «Ви щось робіть зі своїм сином, він не вчиться, прогулює», це називають педагогічною консультацією? Тому наша мета – побудувати модель для педагогів, яка покаже, як їм працювати з батьками. Розглядати батьків як ресурс, який може облаштувати школу, неправильно, вони втрачають довіру до школи. Найголовніше в педагогіці партнерства – вибудувати довіру між тими, хто навчають, і тими, хто навчається, коли дитина розуміє, що педагог є старшим другом і не зрадить. Нам треба вибудувати довіру між учительством і батьками, довіру суспільства до педагога і довіру держави до вчительства. Ми випишемо стандарти тільки в результатах навчання і скажемо вчителям : «Досягайте цих результатів так, як ви хочете». Ми дамо педагогам свободу готувати програми самостійно, при цьому будуть підручники, модельні програми. Наш виклик – зробити так, щоб учительство було готове до цієї педагогічної свободи».

     Педагогізація  сімейного  мікросередовища з  одного  боку є передумовою зниження дії зовнішніх взаємовиключних впливів на особистість дитини з іншого  умовою посилення цілеспрямованого виховання. Одним із факторів педагогізації сімейного мікросередовища є розвиток зміцнення співробітництва батьків і вчителів. Дослідники, які  звертаються  до  вивчення  цих  питань :В.Вершинін, Т.Виноградова, О.Докукіна, Т.Кравченко, Л.Обухова, Л.Панфілова, Н.Толстоухова, І.Хоменко, -  акцентують  на  важливості  такого

співробітництва  як  дієвого  чинника  виховання  дитини забезпечення узгодженості  позицій  учителів  і  батьків  як  провідних  агентів  передачі зростаючій особистості соціального досвіду. Водночас визначаються чинники, що  негативно  позначаються  на  реалізації  виховних  можливостей  цього процесу найбільш  поширеними  серед  яких  є надостатня  увага  до  дитини, неврахування  її  провідної  ролі  у  трикутнику : вчитель – дитина- батьки; намагання значної кількості педагогів відмежуватися від сім’ї як головного природного мікросередовища формування і розвитку зростаючої особистості; розрив  між  шкільним  і  сімейним  вихованням, перетворення  співробітництва батьків і вчителів на випадковий набір фрагментарних заходів, не спроможних забезпечити потреби сім’ї в успішному виконанні виховної функції.

     Співробітництво батьків і вчителів - процес об’єктивний і, разом з тим, багатофакторний, складний  і суперечливий, такий, що потребує спеціального

управління. Особливої  актуальності  це  питання  набуває  в  сучасних  умовах,

коли спостерігається руйнування колишніх авторитетних суспільних структур,

а нові створюються доволі повільно й часом недостатньо професійно.

      За  своєю  сутністю  співробітництво  батьків  і  вчителів  є  складним процесом взаємовпливу цих соціальних інститутів один на одного, головною метою  якого  є  виховання  дитини  протягом  усіх  років  її  навчання  в  школі.

Адже не може бути сумніву в тому, що для успіху виховання необхідно, щоб усі, хто  займається цією справо, однаково розуміли свої завдання  і  діяли  в одному  напрямі, взаємно  доповнюючи  і  допомагаючи  один  одному.

     Батьки і вчителі по-різному залучаються до процесу виховання дитини, в кожного з них є свої переваги в її баченні, свої способи виховного впливу на неї. Перевага сім’ї полягає в наявності емоційного зв’язку батьків з дитиною. Перевага школи -  у можливості спостерігати вихованця у природних умовах спілкування  з  однолітками, у  процесі  навчання, тобто  у  ситуаціях, які  у більшості  випадків  є  недоступними  для  батьків. Окрім  того, вчитель  має професійні  знання  і  педагогічний  досвід;  уся  його  діяльність  набуває виховного змісту: і спілкування з учнями, й організація спілкування учнів між собою, і власне навчально-виховний процес.

    Однак учитель не має можливості спостерігати за життям учнів поза школою. Отже, як у першому, так і в другому випадку, і в батьків, і в учителів відсутнє  цілісне  уявлення  про  індивідуальні  особливості  кожної  конкретної

дитини, які  мають  усебічно  враховуватися  при  залученні  її  до  виховної діяльності, визначення найбільш прийнятних виховних впливів. Саме  співробітництво  вчителів  і  батьків  надає  змогу  мінімізувати  ці недоліки, не  лише  виявляти  сильні  й  слабкі  сторони  кожного  суб’єкта виховання, а й сприяти виправленню помилок і коригуванню виховних дій.  Для  цього  змістове  наповнення  процесу  співробітництва  має  бути комплексним й орієнтуватися на  : вивчення дитини, особливостей її розвитку, можливостей  і  здатностей визначення  мети і  завдань виховання; окреслення основних  напрямів  виховної  роботи, організацію  діяльності  дитини своєчасний  обмін  інформацією  щодо  ефективності  виховання; вироблення єдиного  погляду  на  розуміння  сутності  виховання, ролі  й  значення співробітництва батьків і вчителів у вихованні; коригування виховних зусиль; оцінювання рівня вихованості дитини.

      Зміст  співробітництва  батьків  і  вчителів  передбачає  створення атмосфери  взаємної  зацікавленості  обох  сторін  в  організації  виховної діяльності,  координацію  виховних  зусиль  школи  та  сім’ї,  вироблення спільного педагогічного підходу до проблем вивчення і виховання зростаючої особистості.

     Соціальне  підґрунтя  співробітництва  батьків  і  вчителів  у  вихованнідітей полягає в реальному узгодженні  мети школи і тих цілей, які висувають батьки. Досягненню  цього  може  прислужитися  опертя  на  низку  вимог, дотримання яких передбачає :

• цілепокладання;
• реалізацію ідей громадянського, гуманістичного виховання;
• відкритість і взаємної довіри обох сторін;
• взаємну  повагу, взаємодопомогу  учасників  співробітництва, підтримку авторитету один одного;
•  систематичність і послідовність в організації виховної діяльності; 
•   створення  сприятливого  емоційного, психологічного  фону виховання;
• - оптимізм у вихованні, врахування позитивного в поведінці та якостях дитини.

     Дієва реалізація означених вимог забезпечується :

• високим  авторитетом  школи,  вчителя  як  носія  ідей  педагогіки та співробітництва;
•    об’єктивним оцінюванням виховного потенціалу батьків і вчителів;
•  розвитком  демократичних  засад  у взаємовідносинах,  виключення   моралізування;
•  конструктивним  обговоренням  виникаючих  проблем,  прагненням до консексусу на всіх етапах виховного процесу; включеністю сторін в організований виховний процес;
• профілактикою  аморальних  проявів  і  вчинків,  уміннями  вчителів  і батьків передбачати наслідки виховних дій.

  Водночас  звернення  до  реалій  практики  засвідчує  наявність чинників, які гальмують не тільки належний перебіг співробітництва батьків і вчителів, а й знижують його можливості у  вихованні дитини. Так, з’ясовано, що лише 16,8% батьків  відчувають  себе  партнерами  вчителя  в  цьому  процесі. Загалом  до  того  чи  того  виду  співробітництва  зі  школою  залучається 42,7 % батьків. Найчастіше  це  виявляється  в  допомозі  під  час  організації окремих розважальних чи виховних заходів, участі (почасти доволі пасивної) в роботі  батьківської  ради  класу  чи  школи. Найбільш  характерним  видом співробітництва  переважна  кількість  батьків  назвала  фінансову  підтримку навчального процесу або виховних заходів. Відвідування батьківських зборів як  один  з  напрямів  співробітництва  з  учителем  вказало  від 72,3% до  8,3% батьків, причому ця кількість має чітко виражену тенденцію до зниження від початкової до старшої школи.

Реалізація індивідуального підходу до учнів

   Попри  те,  що  в  Концепції  багато  разів  декларується  індивідуальний,  особистісно орієнтований підхід, маємо усвідомити, що його практична реалізація є складним, поетапним і багатоаспектним  процесом.  Насамперед  треба з’ясувати:  як  об’єктивно  оцінювати  навчальні можливості й виявляти індивідуальні відмінності, загальні і спеціальні здібності кожного учня; які з них  слід  першочергово  враховувати  в  процесі  вивчення  того  чи  іншого  шкільного  предмета,  виконання різних видів діяльності; як диференціювати зміст навчання з метою індивідуального підходу,  яку  ступінь  самостійності  можна  надати  учневі  для  створення  його  індивідуальної траєкторії навчання і якою при цьому буде роль учителя. Лише після отримання відповідей на ці питання можна говорити про дидактично обґрунтований підбір конкретних методів і прийомів реалізації індивідуального підходу до учнів.

  Перший напрям вирішення зазначених проблем стосується вивчення індивідуальних можливостей учнів та оцінювання їх успішності. За радянських часів в цій частині індивідуалізації не враховувався досвід розвинутих країн,  зокрема,  не  застосовувалися  тестові  методики,  однак  нині  спостерігається  протилежне: офіційно діагностика рівня підготовки з навчальних предметів обмежена лише одним методом – предметним тестуванням. При цьому переважно застосовуються стандартизовані тести закритого типу, які не можуть визначати здатність учня до творчого мислення і нестандартних дій. Таку здатність можна охарактеризувати як складну чи«вищу компетентність». Складні компетентності, незалежно від того, в якій сфері проявляються, передбачають наявність у людини високого рівня ініціативи,  здатності  організувати  інших  людей  для  досягнення  поставлених  цілей,  готовності оцінювати і аналізувати соціальні наслідки своїх дій тощо.

    Згідно  з  твердженням  Дж.  Равена  компетентність  є  провідною  змістовою  основою,  що дозволяє сформулювати чотири найважливіші висновки:

        •  по-перше,  перегляд  думки  про  можливості  кожного  учня,  бо  всі  вони  можуть  стати компетентними, зробивши свій вибір в щонайширшому спектрі занять; відповідно учителеві треба навчитися бачити кожну дитину з точки зору наявності в неї унікального набору якостей, важливих  для успіху в тій або іншій спеціальній сфері;

       •  по-друге, переформулювання цілей освіти; на перший план виходить завдання розвитку особистості за допомогою індивідуалізації навчання;

      •  по-третє,  зміна  методів  навчання,  які  повинні  сприяти  виявленню  і  формуванню компетентностей учнів залежно від їх особистих нахилів та інтересів; провідним дидактичним засобом пропонується використання методу проектів;

    •  по-четверте, радикальна відмова від традиційних процедур тестування учнів та оцінювання освітніх програм.

    Масове  поширення репетиторства  і «натаскування», тренування  випускників  шкіл,  які  готуються  до ДПА та  ЗНО,  на розпізнавання правильних відповідей в тестах суттєво впливає на характер навчальної діяльності, програмує його репродуктивний стиль, не спрмовує на розвиток творчих здібностей і перехід до компетентнісної парадигми навчання на індивідуальній основі. По суті справи мова повинна йти не лише про недостатню валідність і прогностичну надійність традиційних критерійно-орієнтованих тестів як таких, а про створення діагностики нового типу.

     Новими  діагностичними  методиками,  наприклад,  Дж.  Равен  вважає  техніку  описових висновків, подієво-поведінкове інтерв’ю, процедуру виявлення ціннісних очікувань. Вони повинні відповідати принципово іншим вимогам порівняно із загальноприйнятими тестовими вимірами: бути чутливими до особливостей досвіду (набору компетентностей), який в кожного учня буде своїм; застосовуватися винятково за умови створення для учня адекватного освітнього середовища; враховувати  його  індивідуальні  здібності,  інтереси  і  цінності;  фіксувати  динаміку  розвитку індивідуальних здібностей; гарантувати виявлення різних типів дитячої обдарованості.

 Викладені  вище  міркування  свідчать,  що  для  реалізації  компетентнісного  підходу, закладеного в Концепції, потрібно кардинально розширити набір методів діагностики навчальних досягнень школярів, не обмежуватись стандартизованим тестуванням. Ще в 2014 р. Український центр оцінювання якості освіти анонсував запровадження з2016 р. тестів, що визначають здатність учнів до навчання. Це могло би стати першим кроком до підвищення аргументованості ЗНО щодо відбору кращих учнів для навчання у ВНЗ. Однак цього не сталося.

  Всі тестові методики мають одне ключове обмеження: вони не дають можливості робити уточнення запитань, задати запитання чи завдання повторно, а головне– через відсутність прямого спілкування, діалогу педагога з учнем і неможливість задавати завдання відкритого типу нереально виявити його компетентності високого порядку, оцінити здатність приймати нестандартні рішення,  прослідкувати  траєкторію  його  мисленнєвих  дій  у  процесі  вирішення  завдань.  Крім  того, відсутність діалогу в оцінюванні стримує, робить нелогічним застосування прийомів діалогічного навчання в школі. Виникає питання: навіщо вчителю перебудовувати стиль навчання, переходити до педагогіки партнерства і компетентнісного підходу, якщо в кінцевому варіанті результативність його  роботи  вимірюватиметься  високими  балами  його  учнів  на ДПА та ЗНО,  здобутими  за  рахунок розпізнавання стандартизованих відповідей у стандартизованих запитаннях?

 Для  уникнення  зазначених  недоліків  діагностики  тестування  доцільно  обов’язково поєднувати з іншими формами і методами моніторингу: завдання відкритого типу, діагностичні співбесіди. Уваги й запозичення заслуговують окремі елементи моніторингу навчальних досягнень, які містяться у програмах міжнародного оцінювання. Наприклад, програма PISA, до якої в2018 р. долучиться  Україна,  має  за  мету  порівняти  освітні  системи  близько80 країн  світу  через вимірювання компетентностей учнів з читання, математики і природничих дисциплін, прямо не пов’язаних з оволодінням шкільними програмами. Крім того, велика увага в дослідженніPISA  приділяється вивченню факторів, що впливають на успішне навчання учнів.

  Другий  напрям  тісно  пов’язаний  з  попереднім  і  стосується  виявлення  спеціальних здібностей, що є ознакою придатності учня до певного виду діяльності чи окремої професії. Адже діагностика  навчальних  досягнень,  ЗНО  не«прив’язується»  безпосередньо  до  професійної діагностики та профвідбору. ЗНО об’єктивно не може виконати функцію професійної діагностики,  оскільки  кількість  шкільних  предметів,  щодо  яких  здійснюється  ЗНО,  надто  мала  і  не  може вияснити  широкий  спектр  спеціальних  здібностей,  від  яких  залежить  придатність  випускника школи  до  тієї  чи  іншої  професії  або  виду  фахової  діяльності. Це дуже важливо,  адже,  за даними міжнародних експертів,  біля половини випускників працює не за спеціальністю, а кожен третій змінює професію зразу ж після закінчення ВНЗ. Ще в школі учневі потрібно зрозуміти, яка професія найбільше підходить для нього, відповідає його типу темпераменту, індивідуальним нахилам і здібностям.  При наданні учням допомоги у професійному самовизначенні потрібно спрямовувати їх не тільки на спеціальні, а й спільні для багатьох галузей компетентності, які будуть затребувані на ринку праці у найближчі роки.  У  найближчі  п’ять  років,  зазначає  О. Семенюк,  перша  позиція  в  списку  актуальних компетентностей збережеться за умінням вирішувати складні проблеми. Далі йде все, що пов’язано з  умінням  встановлювати  взаємовідносини,  управлінням  людьми,  емоційним  інтелектом  і критичним  мисленням.  Це  базові  речі,  які  сильно  переформатуються.  Важливим  також  буде контекстне мислення: уміння обробляти великі масиви даних, вичленення з потоку інформації найголовнішого. «Важливі  уміння  бачити  наперед,  бути  гнучким,  правильно  адаптуватися,  прогнозувати непрогнозоване, прораховувавши ситуацію, навіть коли відбуваються дуже серйозні зміни, тобто спосіб мислення не в чорно-білих тонах«або-або», а«і-і», – зазначає авторка.

Актуальні ключові компетенції в найближчі роки:   
 Давос 2016 р.

У 2020 р.                                                                                      У 2015 р.

1. Вирішення складних проблем                  1.Вирішення складних проблем

2. Критичне мислення                                    2. Взаємодія з іншими

3. Творчість                                                         3. Управління людьми

4. Управління людьми                                    4. Критичне мислення

5. Взаємодія з іншими                                    5. Ведення переговорів

6. Емоційний інтелект                                    6. Контроль якості

7. Оцінка та прийняття рішень                     7. Орієнтація на послуги

8. Орієнтація на сервіс                                    8. Оцінка та прийняття рішень

9. Ведення переговорів                                   9. Активне слухання

10. Когнітивна гнучкість                                10. Творчість

   Третій напрям зумовлений тим, що до певної міри«забороненою зоною» індивідуалізації єзміст  навчання,  який  підлягає  стандартизації  на  найвищому  рівні  нормативного  забезпечення. Можливості  здійснення  індивідуального  підходу  в  змісті  освіти  проявляються  переважно  у диференціації загальної освіти, яка має за мету, з одного боку, забезпечити одинакові умови для отримання  учнями  певного  рівня  освіти,  і,  з  другого  боку,  розширити  можливості індивідуалізованого  підходу  за  рахунок  шкільного  компонента  і  варіативної  частини  змісту навчання.  Ніхто  не  заперечує  важливості  створення  таких  умов,  але  чи  достатньо  цього  для розвитку обдарованих учнів, дітей з особливими потребами, іншими відмінностями? Мова йде про реалізацію такого індивідуального підходу в навчанні, в рамках якого учень стає повноцінним суб’єктом навчального процесу: отримує право активно обирати й самостійно конструювати своє шкільне  життя.  Вчитель  при  цьому  від  ретрансляції  знань  переходить  до  проектування індивідуальної  траєкторії  інтелектуального  та  особистісного  розвитку  кожного  учня,  в  т. ч.  за рахунок гнучкого змісту навчання.

   У цьому зв’язку актуальності набуває використання ідей«відкритого навчання» (К. Кунерт,  Ц. Зільберман, Р. Барт та ін.). «Відкрите навчання» у розвинутих країнах світу визнано основним стратегічним шляхом до формування індивідуальності учня. Цілі такого навчання стосуються і змісту,  і методики навчання.  Учням може надаватись можливість самостійно обирати навчальний матеріал, тривалість і спосіб його вивчення. Отже, навчання стає самокерованим процесом, а роль вчителя змінюється залежно від ступеня самостійності учня. Чим вищий рівень здібностей учня, тим менше в його навчання«вмішується» педагог– стає консультантом і порадником. Звичайно, що так вивчаються лише окремі фрагменти змісту і лише тими учнями, котрі можуть працювати самостійно.  Крім  трьох  зазначених  вище  напрямів,  що  передують  безпосередньо  індивідуалізації навчання, важливо визначити, які особливості учня і в яких показниках проявляються і розвивають в процесі вивчення того чи іншого шкільного предмета, як спрогнозувати оптимальну траєкторію навчання учня з метою розвитку його здібностей і нахилів, як збалансувати його пізнавальні й професійно орієнтовані інтереси, здібності, нахили і перспективи ринку праці в контексті формули «хочу– треба– можу» тощо.

   Отже, індивідуалізація навчання з позицій Концепції нової української школи пов’язана з багатьма передумовами, без яких неможливо застосувати зазначені у цьому державному документі ідеї компетентнісного підходу, педагогіки партнерства, індивідуальної траєкторії навчання тощо задля повноцінного врахування й розвитку індивідуальних можливостей і здібностей кожного учня.  Безпосередньо реалізації цих ідей має передувати: чітке визначення діагностичного поля і засобів оцінювання навчальних досягнень і можливостей, загальних і спеціальних здібностей кожного учня;  тісна«прив’язка» моніторингу  навчальних  досягнень  і  можливостей  до  професійної діагностики  і  професійного  відбору; розширення  диференціації  змісту  навчання  відповідно  до індивідуальних  траєкторій  навчання  кожного  учня;  посилення  ступеня  самостійності  учнів  у створенні  їх  індивідуальних  траєкторій  навчання  шляхом  застосування  елементів«відкритого навчання»; зміна ролі учителя за рахунок акценту на його консультативно-авторській функції.

  Лише після отримання відповідей на ці питання можна говорити про дидактично обґрунтований підбір конкретних методів і прийомів безпосередньої реалізації індивідуального підходу до учнів.

  Таким чином, для реалізації зазначених та інших завдань слід здійснити суттєві зміни в освіті : у змісті, цілях, методах і технологіях навчального процесу, його матеріально-технічній базі; у самій організації освіти в Україні, мережі навчальних закладів; у підготовці педагогів.

    Актуальним завданням сучасної школи є реалізація компетентнісного підходу в навчанні, який передбачає спрямованість освітнього процесу на формування і розвиток ключових компетенцій особистості. Результатом такого процесу має бути сформованість загальної компетентності людини, яка включає сукупність ключових компетенцій і є інтегрованою характеристикою особистості.

7.    Напрямки удосконалення роботи

Тема самоосвітньої діяльності :

Новий вимір якості початкової освіти.

Нова українська школа як модель поваги до прав дитини, демократії, підтримки добрих ідей»

       Ці діти  почали приходити в цей світ у 2010 році ; щотижня їх народжується 2 500 000; до 2025 року їх буде 2 млрд.

       У 2016 році вони почали приходити до школи.   У 2018 році до 1-го класу українських шкіл їх піде близько 500 000. Це діти покоління Альфа.

       Час Альфа - це період яскравих, творчих, гармонійно розвинених самодостатніх  особистостей, які здатні досягти вищої реалізації і позитивно вплинути на світ навколо  себе!

Діти покоління Альфа :

-         їх не можна примусити щось робити, з ними потрібно домовлятись;

-         навчаються, якщо розуміють, для чого їм це потрібно;

    -    для них важливі співпраця та партнерство;

    -    їм необхідні заохочення та обґрунтована похвала;

    -    для них не важливі формальні правила, їм  важлива самодисципліна, а не контроль;

    - залежні від технологій, зайняті кількома  справами одночасно, дуже мобільні;

    -    стануть рушійною силою прогресу в нашому столітті.

Учителі покоління Альфа :

   -    володіють навичками ненасильницького спілкування;

   -    відкривають можливості для інтеграції знань і навичок з різних дисциплін і критичного оцінювання того, як ці частини взаємодіють;

   -    практикують педагогіку партнерства;

   -   вміють підкреслити сильні сторони, за помилки не сварять – хвалять за уміння їх побачити, виправити і не повторювати;

  -    практикують Classroom Management і формувальне оцінювання;

  -    на «Ти» з сучасними технологіями, впроваджують перевернуте навчання,

знають про особливості  кліпового  мислення, практикують  кінезіологію  та

йогу;

  -     допомагають визначити місію, навчають ставити мету і планувати досягнення цілей, заохочують до емпатії та синергії, практикують здоровий спосіб життя.

Формула Нової Української  школи складається з 8 компонентів:

·        Новий зміст освіти, заснований на формуванні компетентностей, необхідних для успішної самореалізації в суспільстві.

·        Умотивований учитель, який має свободу творчості й розвивається професійно.

·        Наскрізний процес виховання, який формує цінності.

·        Децентралізація та ефективне управління, що надасть школі реальну автономію Педагогіка, що ґрунтується  на партнерстві між учнем, учителем і батьками.

·        Орієнтація на потреби учня в освітньому процесі, дитиноцентризм.

·        Нова структура школи, яка дозволяє добре засвоїти новий зміст і набути компетентності для життя.

·        Справедливий розподіл публічних коштів, який забезпечує рівний доступ усіх дітей до якісної освіти.

         Наскрізне застосування інформаційно-комунікаційних технологій в освітньому процесі та управлінні закладами освіти і системою освіти має стати інструментом забезпечення успіху Нової школи. Запровадження ІКТ в освітній галузі має перейти від одно- разових проектів у системний процес, який охоплює всі види діяльності. ІКТ суттєво розширять можливості педагога, оптимізують управлінські процеси, таким чином формуючи в учня важливі для нашого сторіччя технологічні компетентності.

Ключові компетентності життя

        Нові освітні стандарти будуть ґрунтуватися на «Рекомендаціях Європейського Парламенту та Ради Європи щодо формування ключових компетентностей ціложиттєвої освіти».

         Відповідно до  нового базового Закону «Про освіту» ключовими для Нової української школи визначено такі компетентності:

1. Спілкування державною (і рідною у разі відмінності) мовами. Це вміння усно і письмово висловлювати й тлумачити поняття, думки, почуття, факти та погляди (через слухання, говоріння, читання, письмо, застосування мультимедійних засобів). Здатність реагувати мовними засобами на повний спектр соціальних і культурних явищ – у навчанні, на роботі, вдома, у вільний час. Усвідомлення ролі ефективного спілкування.

2. Спілкування іноземними мовами. Уміння належно розуміти висловлене іноземною мовою, усно і письмово висловлювати і тлумачити поняття, думки, почуття, факти та погляди (через слухання, говоріння, читання і письмо) у широкому діапазоні соціальних і культурних контекстів. Уміння посередницької діяльності та міжкультурного спілкування.

  3. Математична грамотність. Уміння застосовувати математичні (числові та геометричні) методи для вирішення прикладних завдань у різних сферах діяльності. Здатність до розуміння і використання простих математичних моделей. Уміння будувати такі моделі для вирішення проблем.

4.Компетентності в природничих науках і технологіях. Наукове розуміння природи і сучасних технологій, а також здатність застосовувати його в практичній діяльності. Уміння застосовувати науковий метод, спостерігати, аналізувати, формулювати гіпотези, збирати дані, проводити експерименти, аналізувати результати.

5. Інформаційно-цифрова компетентність передбачає впевнене, а водночас критичне застосування інформаційно- комунікаційних технологій (ІКТ) для створення, пошуку, обробки, обміну інформацією на роботі, в публічному просторі та приватному спілкуванні. Інформаційна й медіа-грамотність, основи програмування, алгоритмічне мислення, роботи з базами даних, навички безпеки в Інтернеті та  кібербезпеці. Розуміння етики роботи з інформацією (авторське право, інтелектуальна власність тощо).

 6. Уміння навчатися впродовж життя. Здатність до пошуку та засвоєння нових знань, набуття нових вмінь і навичок, організації навчального процесу (власного і колективного), зокрема через ефективне керування ресурсами та інформаційними потоками, вміння визначати навчальні цілі та способи їх досягнення, вибудовувати свою навчальну траєкторію, оцінювати власні результати навчання, навчатися впродовж життя.

7. Соціальні і громадянські компетентності. Усі форми поведінки, які потрібні для ефективної та конструктивної участі у громадському житті, на роботі. Уміння працювати з іншими на результат, попереджати і розв’язувати конфлікти, досягати компромісів.

8. Підприємливість.  Уміння генерувати нові ідеї й ініціативи та втілювати їх у життя з метою підвищення як власного соціального статусу та добробуту, так і розвитку суспільства і держави. Здатність до підприємницького ризику.

9. Загальнокультурна грамотність. Здатність розуміти твори мистецтва, формувати власні мистецькі смаки, самостійно виражати ідеї, досвід та почуття за допомогою мистецтва. Ця компетентність передбачає глибоке розуміння власної національної ідентичності як підґрунтя відкритого ставлення та поваги до розмаїття культурного вираження інших.

10. Екологічна грамотність і здорове життя. Уміння розумно та раціонально користуватися природними ресурсами в рамках сталого розвитку, усвідомлення ролі навколишнього середо- вища для життя і здоров’я людини, здатність і бажання дотримуватися здорового способу життя.

Педагогіка партнерства

     «Якщо вчитель став другом дитини, якщо ця дружба осяяна благородним захопленням, поривом до чогось світлого, розумного, у серці дитини ніколи не з’явиться зло», – писав Василь Сухомлинський.

Принципи педагогіки партнерства :

 •  повага до особистості;

 •  доброзичливість і позитивне ставлення;

 •  довіра у відносинах, стосунках;

 •  діалог – взаємодія – взаємоповага;

 •  розподілене лідерство (проактивність, право вибору та відповідальність за нього, горизонтальність зв’язків);

• принципи соціального партнерства (рівність сторін, добровільність прийняття зобов’язань, обов’язковість виконання домовленостей).

    В основі педагогіки партнерства – спілкування, взаємодія та співпраця між учителем, учнем і батьками. Учні, батьки та вчителі, об’єднані спільними цілями та прагненнями, є добровільними й зацікавленими спільниками, рівноправними учасниками освітнього процесу, відповідальними за результат.

  Школа має ініціювати нову, глибшу залученість родини до побудови освітньої траєкторії дитини.

  Діалог і багатостороння комунікація між учнями, учителями та батьками змінить односторонню авторитарну комунікацію вчитель – учень.

 Будуть широко застосовуватися методи викладання, засновані на співпраці (ігри, проекти (соціальні, дослідницькі), експерименти, групові завдання тощо). Учні залучатимуться до спільної діяльності, що сприятиме їхній соціалізації та дозволятиме успішніше оволодівати суспільним досвідом.

 Буде змінено підходи до оцінювання результатів навчання. Оцінки слугуватимуть для аналізу індивідуального прогресу і планування індивідуальної швидкості, а не ранжування учнів.

  Оцінки розглядатимуться як рекомендація до дії, а не присуд.

Педагогіка партнерства і компетентнісний підхід потребують нового освітнього середовища. Таке середовище допомагають створити, зокрема, новітні інформаційно-комунікаційні технології. Вони підвищують ефективність роботи педагога, ефективність управління освітнім процесом, а водночас уможливлюють індивідуальний підхід до навчання. Нова школа буде підтримуватися електронною платформою для створення і поширення електрон них підручників і навчальних курсів для школярів та вчителів.

 Нова школа потребує нового вчителя, який може стати агентом змін. Реформою передбачено низку стимулів для особистого і професійного зростання, щоб залучити до професії найкращих.

 Школа українська буде успішна, якщо в неї прийде успішний учитель. До дітей має прийти людина-лідер, яка може вести за собою, яка любить свій предмет, яка його фахово викладає.

 Насамперед учителю буде надано академічну свободу. Учитель зможе готувати власні авторські навчальні програми, власноруч обирати підручники, методи, стратегії, способи і засоби навчання; активно виражати власну фахову думку. Держава гарантуватиме йому свободу від втручання у професійну діяльність.

 Суттєвих змін зазнає процес і зміст підготовки вчителя. Учителі вивчатимуть особистісно орієнтований та компетентнісний підхід, управління освітнім процесом, психологію групової динаміки тощо. У зв’язку з цим варто говорити про нову роль учителя – не як єдиного наставника та джерело знань, а як коуча, фасилітатора, тьютора, модератора в індивідуальній освітній траєкторії дитини.

Орієнтація на учня

 Нова українська школа буде працювати на засадах особистісно орієнтованої моделі освіти. У рамках цієї моделі школа максимально враховує здібності, потреби та інтереси кожної дитини, на практиці реалізуючи принцип дитиноцентризму.

 Освітню діяльність буде організовано з урахуванням навичок ХХІ століття, відповідно до індивідуальних стилів, темпу, складності та навчальних траєкторій учнів: від комунікативних типів завдань (знайти спільну мову з друзями, учителями, однокласниками, батьками, незнайомими людьми) до творчих (креативно-інноваційних).

   У навчанні будуть враховані вікові особливості фізичного, психічного і розумового розвитку дітей. З цією метою запроваджується двоциклова організація освітнього процесу на рівнях початкової і базової загальної середньої освіти.

  Буде забезпечено неупереджене та справедливе ставлення до кожного учня, буде подолано будь-яку дискримінацію (за ознакою віросповідання, гендеру, здоров’я, національності тощо). Відзначатися будуть зусилля й успіхи всіх учнів.

 Учителів навчатимуть, як плекати гідність і віру учнів у себе. Учні матимуть свободу вибору предметів та рівня їхньої складності. З’явиться можливість навчання в різновікових предметних або міжпредметних групах.

  З цією метою потребує змін також організація простору й класу: крім класичних варіантів, буде використано новітні, наприклад, мобільні робочі місця, які легко переорієнтовувати для групової роботи.

 У Новій школі буде заохочуватися інклюзивна освіта. Для учнів з особливими потребами буде створено умови для навчання спільно з однолітками. Для таких дітей буде запроваджено індивідуальні програми розвитку, включаючи корекційно-реабілітаційні заходи, психолого-педагогічний супровід.

Виховання на цінностях

  Нова українська школа буде формувати ціннісні ставлення і судження, які служать базою для щасливого особистого життя та успішної взаємодії з суспільством.

 Виховний процес буде невід’ємною складовою усього освітнього процесу і орієнтуватиметься на загальнолюдські цінності, зокрема морально-етичні (гідність, чесність, справедливість, турбота, повага до життя, повага до себе та інших людей), соціально-політичні (свобода, демократія, культурне різноманіття, повага до рідної мови і культури, патріотизм, шанобливе ставлення до довкілля, повага до закону, солідарність, відповідальність).

   Нова школа буде плекати українську ідентичність.

 Нова школа буде виховувати не лише відповідальність за себе, а й за розвиток і добробут країни та всього людства.

  Виховання не буде винесено в окремі «заняття з моралі». Формування характеру можливе лише через наскрізний досвід. Усе життя Нової школи буде організовано за моделлю поваги прав    людини, демократії, підтримки добрих ідей.

 У формуванні виховного середовища братиме участь весь колектив школи. У закладах буде створюватися атмосфера довіри, дружелюбності й доброзичливості, взаємодопомоги і взаємної підтримки при виникненні труднощів у навчанні та повсякденному житті.

 Ключовим виховним елементом стане приклад учителя, який покликаний захопити дитину.

 У Новій школі будуть вимірювати індивідуальні нахили та здібності кожної дитини для цілеспрямованого розвитку і профорієнтації. У цій справі Нова школа буде щільно співпрацювати з позашкільними закладами освіти.

Нова структура

  Дитячий організм не сприймає більше, ніж відведено природою для його віку. Реформа передбачає суттєву зміну структури середньої школи, щоб максимально урахувати фізичні, психологічні, розумові здібності дитини кожної вікової групи.

Початкова  освіта

 Навчання починатиметься, як правило, з шести років. Якість освіти, зокрема з іноземної мови, буде підвищено в кожній початковій школі. Навчання буде організовано за єдиним стандартом, без запровадження предметів з поглибленим рівнем.

  Перший цикл початкової освіти допоможе учню звикнути до шкільного життя.

 У другому циклі початкової освіти в учнів буде формуватися почуття відповідальності й самостійність, зокрема :

   -  у процесі навчання будуть використовуватися методи, які вчать робити самостійний вибір, пов'язувати вивчене з практичним життям, враховують індивідуальність учня;

   -   запроваджується предметне навчання;

   -    частина предметів буде оцінюватися.

 Державна підсумкова атестація здобувачів початкової освіти буде здійснюватися лише з метою моніторингу якості освітньої діяльності закладів і буде проводитися вчителями школи. У початковій школі (як і в гімназії та ліцеї) не буде «одногодинних» курсів або предметів. В одному класі не буде більше  8  обов’язкових  предметів.

    Згідно  Концепції «Нової  української  школи»,  що  ухвалена рішенням колегії МОН від 27.10.2016 року, освітні заклади мають працювати на засадах «педагогіки партнерства». Основні принципи цього підходу: повага до особистості; доброзичливість і позитивне ставлення;  довіра  у  відносинах,  стосунках;  діалог – взаємодія – взаємоповага; розподілене лідерство (про активність, право вибору та відповідальність  за  нього,  горизонтальність  зв’язків);  принципи соціального партнерства (рівність сторін, добровільність прийняття зобов’язань, обов’язковість виконання домовленостей).

   Одне  із  завдань  педагогіки  Ш. Амонашвілі  визначив  так: «Зробити дитину нашим (дорослих – учителів, вихователів, батьків) добровільним соратником, співробітником, однодумцем у своєму ж вихованні,  освіті,  навчанні,  становленні,  зробити  її  рівноправним учасником педагогічного процесу, дбайливим і відповідальним за цейпроцес, за його результати».

 Ефективність  педагогіки  партнерства  пов’язана  з  глибоким розумінням психологічних основ взаємодії та співпраці між учителем, учнем  і  батьками,  які  об’єднані  цілями  та  прагненнями,  є відповідальними,  рівноправними  учасниками  освітнього  процесу.

   Педагогіка партнерства має ґрунтуватися на засадах толерантності.

  Толерантність  особистості–  це  доброзичливе  та  терпиме ставлення до оточуючих і навколишніх подій, що не порушують прав людини  й  не  завдають  шкоди  навколишньому  середовищу.

  Визначено,  що  структура  толерантності  особистості  базується  на основних  структурних  компонентах:  когнітивному (знання  про об'єкти  і  ситуації  життєдіяльності,  що  є  результатом  набуття індивідуального досвіду); емоційному (емоційні стани, які передують виникненню  поведінкового  компоненту,  сприяючи  систематизації знань  і  появі  певної  поведінки);  поведінковому(призводить  до актуалізації  елементарних  фіксованих  установок,  ціннісних орієнтацій  та  етнічних  цінностей.  Установка,  щодо  толерантності, виявляється  в  діях  і  вчинках  людини,  оскільки  вчинок  є  єдиною структурою, що відповідає реальним цілісним проявам самореалізації людини як особистості, індивіда, громадянина).

  Показниками  толерантності  є  особистісна  відповідальність, емпатія  та  конструктивна  взаємодія  з  оточуючими  і  природним середовищем.  Критеріями  досягнення  толерантності  є :  визнання різноманіття поглядів, життєвих принципів, цінностей інших людей;  терпимість  до  оточуючих  і  навколишніх  подій,  що  не  порушують прав  людини  та  не  завдають  шкоди  природному  середовищу;    готовність допомогти. За таких умов навчально-виховний процес  спрямований  на:  створення  толерантного середовища, партнерської взаємодії між учителем, учнем та батьками, розвиток  прагнення  до  самовдосконалення;  мотивацію  до  творчої самореалізації;  розвиток  позитивного  мислення;  організаціюнавчально-виховного  процесу,  що  обумовлює  глибоке  володіння загальнолюдськими  цінностями;  мотивацію  доброзичливого,  терпимого  ставлення  до  оточуючих;  забезпечення  мотивації  доуникнення  агресії,  заздрощів;  мотивацію  до  позитивних  вчинків,  взаєморозуміння та взаємодопомоги; забезпечення конструктивного

постійного  зворотного  зв’язку; розкриття  та  розвитку  здібностей  і можливостей кожної дитини нової української школи.

  Учитель є суб'єктом своєї діяльності. Однак об'єктом його впливу є не учень, а процес едукації в цілому. Олена Володимирівна - організатор цього процесу. Її функція полягають не в тому, щоб самій все зробити за дитину, а організувати діяльність, що є значно важче і що вимагає більшої майстерності. Вчителем систематично створюються в класі умови для власної діяльності школярів. За такої організації заняття навчальна діяльність є результативною.

  Сказане вище не означає, що в системі викладених поглядів роль учителя як «режисера» навчально-виховного процесу зменшується. Навпаки, чим більше він виявляє себе, тим вагомішим є результат навчання. Сутність проблеми полягає лише в тому, на що вчитель спрямує свої зусилля — на чітку організацію діяльності учня чи на виконання тієї роботи, яку повинен виконувати сам школяр.

 Отже, зусилля вчителя скеровуються на конкретні точки системи «учень-предмет». Основними функціями вчителя є:

-  одержання і опрацювання зворотної інформації, що стосується навчання, виховання і розвитку учня;

-    безпосередній стимулюючий вплив на учня (сугестія, оцінка тощо);

-    визначення і презентація об'єкта діяльності учня (у вигляді задачі);

- вплив на процес діяльності учня (забезпечення посібниками, унаочненнями, супутня допомога).

   Від одержання і опрацювання зворотної інформації про учня значною мірою залежить успіх навчального процесу. Серед чинників, на основі яких учитель будує свою тактику навчання учнів, слід виділити: фактичний рівень знань, умінь і навичок, здібності, нахили, запити і практичні цілі, вікові та фізіологічні особливості тощо. Узагальнений висновок у кожному окремому випадку створює більш-менш чітку картину можливостей і схильностей учнів до виконання намічених завдань. З огляду на це Макаренко О.В. приймає рішення щодо посилення мотивації, визначення предмета, вибору типу задачі тощо.

   Вплив на школяра за умов співробітництва вчителя та учня здійснюється кількома шляхами:

-оцінюванням результатів діяльності учня у формі оцінного коментування;

-заохоченням чи осудом у зв'язку з виконанням певного завдання або з певним вчинком (педагогічне підкріплення виконаної дії);

-різноманітними спонуканнями до дії в формі пропозицій, підказок, побажань, прохань тощо, які можуть виражатися як словесно, так і за допомогою інтонації, жестів, міміки тощо;

-постійним впливом на мотиваційну сферу учня. Безпосередній вплив учителя на учня виявляється ефективним лише за умови взаємної поваги, довір'я і високої вимогливості.

   Функція вчителя щодо об'єкта діяльності учня визначається у двох напрямах: учитель обирає предмет або його частину і знаходить найбільш раціональний шлях його методичної презентації.

   Вплив учителя на процес діяльності учня полягає в тому, що він виступає як джерело додаткової інформації, тобто як фактор підтримки і як сила, що скеровує діяльність учня, надає йому необхідну допомогу і зберігає при цьому максимум його самостійності. Майстерність його полягає в тому, що він організовує та веде процес навчання і водночас «стоїть осторонь», залишаючи учневі роль інтелектуального лідера.

  Сутність педагогіки співробітництва полягає в демократичному та гуманному ставленні до дитини, забезпеченні їй права на вибір, на власну гідність, на повагу, права бути такою, якою вона є, а не такою, якою хоче її бачити вчитель.

     Стосунки співробітництва складаються там, де діти і дорослі об'єднані спільними поглядами і прагненнями. Добрі й людяні стосунки між учителем і учнем сприймаються дитиною як норма життя. «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне», - ці слова Т. Шевченка підтверджують одвічний закон гуманістичного виховання: атмосфера добрих стосунків формує добру людину, авторитарність і грубість сприяють розвитку мізантропічних рис у її характері, бо немає в раба вищого прагнення, ніж стати деспотом. Педагогіка співробітництва бачить в учневі добровільного і зацікавленого соратника, однодумця, рівноправного учасника педагогічного процесу, турботливого і відповідального за його результати.

  В основу нового підходу покладено демократизацію та гуманізацію взаємин між учителем та учнем, оптимістичний погляд на людину, зміну характеру взаємодії. Педагогіка співробітництва визначає істинно демократичний спосіб співпраці педагога і дитини, який не відкидає різниці в їх життєвому досвіді, знаннях, але передбачає безумовну рівність у праві на повагу, довір'я, доброзичливе ставлення і взаємну вимогливість.

  До реалізації ідей педагогіки співробітництва (педагогіки партнерства) ведуть, зрештою, два шляхи.

 По-перше, шлях, який можна назвати «романтичним» — «віддавши серце дітям». Учитель наближується до дитини за рахунок великої любові й поваги до неї, «схиляється до її рівня». Слідом за В. Сухомлинським цей шлях пропонував і відомий грузинський педагог Ш. Амонашвілі.

  По-друге, шлях розподілу функцій вчителя та учня і організації їхньої співпраці, про що вже йшлося вище. У функції вчителя входить ретельно підготувати вдома для дитини навчальне завдання, продумати в деталях хід його вирішення різними групами учнів тощо. Функція учня - на добровільних засадах прийняти запропоновану вчителем задачу як свою і самостійно її вирішувати.

  У такому випадку обидва учасники навчання і виховання - вчитель і учень - рівноправні, вони - суб'єкти діяльності. Ніхто ні над ким не застосовує владу. Так реалізується ідея рівності.

 Психологічну основу педагогіки співробітництва становлять суб'єкт-суб'єктні стосунки співпраця двох суб'єктів. Цей тип взаємин є для навчально-виховного процесу оптимальним, бо, з одного боку, він зберігає за вчителем функцію управління, а з іншого, — надає учневі можливість діяти самостійно.

8.Література

1.     Анісімова Г.О. Сучасний урок у початковій школі: традиції та інновації : навчально-методичний посібник / Г.О.Анісімова, О.В.Нікулочкіна. – Т.: Мандрівець, 2013. – 104 с.

          Показником того, наскільки вчитель здатний нетрадиційно розв’язувати актуальні проблеми, що стоять перед сучасною школою, - це його готовність до впровадження інновацій. Новий підхід до характеру й рівня професійної діяльності сучасного вчителя пов’язаний з бажанням відійти від стереотипів у навчанні, вихованні та розвитку особистості. Він передбачає індивідуально-творчу діяльність педагога, здатного створити й запровадити нові технології, що ефективно реалізують вимоги особистісно орієнтованого освітнього простору. За А.Дістервегом, без прагнення до наукової роботи вчитель елементарної школи потрапляє під владу трьох педагогічних «демонів» : механічності, рутинності, банальності. Він дерев’яніє, костеніє й опускається. Результатом творчого пошуку вчителя можуть бути нові освітні технології, авторські програми, оригінальні виховні ідеї, форми і методи навчання й виховання молодших школярів, нестандартні підходи в управлінні освітнім процесом початкової школи. Як наслідок – зростання педагогічної майстерності вчителя, рівня його культури, мислення, світогляду, готовність до здійснення інноваційного навчання. Щоб визначити, чи належить будь-яка освітня технологія до інноваційної, потрібно виокремити в ній головну ідею, спрямовану на розвиток освіти, й визначити рівень її новизни. Посібник акцентує увагу на сучасних підходах до організації навчально–виховного процесу в початковій школі. Автори дають коротку характеристику освітніх технологій, розкривають дидактичні та методичні можливості інноваційних процесів й особливості їх організації, розглядають досвід використання освітніх технологій. На сучасній науковій основі викладено методичні вимоги до основної форми організації освітнього процесу – уроку в умовах школи, що розвивається.
2. Амонашвили  Ш.А.  Размышления  о  гуманной  педагогике/ Ш.А. Амонашвили. – М.: Издательский Дом Шалвы Амонашвили, 1996. – 496 с.
3.Бондаренко О.Е. Читаємо самостійно : змістовно-художні особливості творів українських письменників, рекомендованих для уроків позакласного читання : навчальний посібник/ О.Е Бондаренко, В.П.Сиротенко. – Слов’янськ, 2015. – 240 с.

        Програма з літературного читання для початкових класів передбачає, що значна частина художньо-літературної інформації, якою на початковому рівні повинні оволодіти учні 2-4 класів, доноситься до них на уроках позакласного читання. Однак це  той матеріал, який важко піддається уніфікації, що і враховується укладачами посібника.

   Основна частина посібника складається з чотирьох розділів, зміст яких дозволяє проводити уроки позакласного читання з орієнтацією на класичні зразки української дитячої літератури, не представлені в обов’язковій програмі з літературного читання, так і на твори сучасних письменників Донеччини, науково-популярні видання, дитячу періодику, що сприятиме ознайомленню школярів із сучасним літературним життям України.

    У посібнику подається літературознавчий словничок, що обумовить єдине потрактування дискусійних художньо-літературознавчих явищ, а також тексти художніх творів, на яких зосереджуються укладачі. Це забезпечить як учителя, так і школяра необхідним змістовно-художнім матеріалом, надаючи водночас можливість запропонувати власне прочитування та сприйняття обраних текстів.
4.   Гавриш Н.В. Філософія для дітей. Цікаві уроки для молодших школярів: методичний посібник/ Н.В.Гавриш, О.О. Лінник. – К., Видавничий дім «Слово»,  2014. – 232 с.

    Посібник «Філософія для дітей» містить програму навчально-розвивального інтегрованого курсу для учнів початкової школи, методичні рекомендації щодо роботи за відповідною програмою з дітьми молодшого шкільного віку та дидактичні матеріали, що дадуть змогу педагогам і батькам самостійно конструювати цікаві уроки філософії для дітей.

   Посібник складається з двох частин : теоретичної ( в ній викладено основні науково-теоретичні позиції побудови курсу дитячої філософії та рекомендації щодо організації навчально-розвивальної роботи в освітньому процесі початкової школи) та практичної, що становить по суті методичний конструктор з текстами, описами ігор, вправ, запитань для опрацювання кожної з тем програм для початкової школи, які подані на початку розділу.
5.    Дівакова І. І.. Інтерактивні технології навчання у початкових класах : посібник / І. І. Дівакова. – Т.: Мандрівець, 2012. – 180 с.

          Посібник знайомить із новітніми підходами до організації навчання – інтерактивними технологіями, що допоможуть учителеві зробити процес навчання цікавим, різноманітним, ефективним.  У посібнику висвітлено суть інтерактивного навчання, подано конкретні пропозиції щодо організації роботи в групах, описано структуру і методику проведення інтерактивного уроку. Книга містить детальний опис інтерактивних вправ, що їх можна застосовувати на кожному з етапів інтерактивного уроку, зразки конспектів уроків у початковій школі з використанням різноманітних інтерактивних вправ. У посібнику описано способи оцінювання учнів на інтерактивних уроках.
6.   Закон України «Про освіту"
7. Коновалова М. В. Педагогічні  технології:  інструментарій,  механізми, технологічна  карта / М.В. Коновалова, Ю.О. Куликова, О.П.  Семиволос.  - Х.: Вид. група «Основа», 2015. - 96 с. - (Серія «Золота педагогічна скарбниця»).

          Стратегія сучасної освіти полягає в  тому, щоб дати можливість усім без винятку учням виявити свої таланти і  творчий потенціал. Освіта має перетворитися на  процес безперервного розвитку особистості. Завдання педагога в  сучасній школі  — не  викладати свій предмет, а  розвивати особистість його засобами. Отже, педагоги сучасної школи, перш ніж утворювати особистість, мають навчитися розвивати її  за допомогою свого предмета. А  для цього необхідно відійти від старих догм і стереотипів, постійно підвищувати свій професійний рівень, займатися самоосвітою: вивчати нові течії в  педагогіці, знайомитися з  працями сучасних педагогів-новаторів (як вітчизняних, так і закордонних), учитися впроваджувати нові сучасні педагогічні технології на  своїх уроках, тобто  — підвищувати свою професійну компетентність. Професійно-компетентною є  робота вчителя- новатора, в  якій на  високому рівні відбуваються педагогічна діяльність, педагогічне спілкування, реалізація особистості учителя, досягнення визначних результатів у  навчанні та  вихованні учнів. Основні якості, які повинен мати педагог- новатор: прагнення до  особистісного розвитку, креативність; мотивацію та  готовність до  інновацій;  розуміння сучасних пріоритетів освіти; здатність і  потреба в  рефлексії;  розуміти, що кінцева мета освіти та  педагогіки — це допомога людині стати собою, допомога в якнайповнішому розкритті її можливостей.

       У книзі подано історію розвитку педагогічних технологій; методику та форми організації навчального процесу з використанням інтерактивних, ігрових, здоров`язберігальних технологій. Особлива увага приділена моделюванню уроку, представлено конструктори та технологічні карти сучасного уроку, надано зразки уроків з використанням сучасних технологій навчання. 
8.Концепція «Нова  українська  школа» http://mon.gov.ua.202016/12/05/konczepcziya.pdf.
9.Коханова О.П. Психологія партнерської взаємодії в освіті: навчально-методичний посібник. – К. : Вид-во ПП Щербатих О. В. – 2011. – 104 с.
10.Пуліна А.А. Педагогічне проектування в сучасній школі: методичний посібник / А.А.Пуліна – Х.: Вид. група «Основа», 2009. – 160 с.

          Зміст, структура і форми науково-методичної роботи педагогів у загальноосвітньому навчальному закладі значно змінюються при переході сучасної системи освіти від управління процесом освіти за кінцевим результатом, що описується знаннями, вміннями, навичками учня, до компетентнісного підходу, пов’язаного з вихованням і розвитком компетентнісної особистості, тобто особистості, здатної діяти осмислено, орієнтуючись у мінливому навколишньому світі. Такий перехід виправданий соціальним замовленням суспільства. Сучасна система освіти має бути побудована на наданні учням можливості міркувати, зіставляти, формулювати та аргументувати власну точку зору, спираючись на знання фактів, законів, закономірностей науки, на власні спостереження, свій досвід, проектувати та реалізовувати власні навчальні проекти, творчо і нестандартно вирішувати виникаючі проблеми, що зовсім неможливо без відповідної науково-методичної підготовки педагогів. Джерелом інноваційних змін освітнього простору, які ґрунтуються на науковому дослідженні,ціле покладанні, прогнозуванні, конструюванні, моделюванні різних об’єктів, розробці технології майбутньої діяльності є педагогічне проектування.

       У даному методичному посібнику обґрунтовується необхідність створення у загальноосвітніх навчальних закладах системи організаційно-методичного забезпечення педагогічного проектування як найважливішого елемента інноваційної діяльності через створення багаторівневої проектної системи організації методичної роботи та запровадження постійно діючого семінару для всіх творчих  педагогів «Основи педагогічного проектування».
11.Романова І.А. Сучасний урок у системі навчальної діяльності молодшого школяра/І.А.Романова// Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології -  2013, - № 5 (31), - С .177 – 187.  – Режим доступу :

http://irbisnbuv.gov.ua/cgibin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/pednauk_2013_5_22.pdf

          У  статті  проведено  теоретичний  аналіз  поняття  «урок»,  визначені особливості  сучасних  уроків;  виявлено  умови,  що  впливають  на  якість  уроку; досліджено  класифікації  уроків;  виявлено  особливості  нестандартних  і нетрадиційних  уроків;  описано  характеристики,  закономірності,  об’єктивні передумови запровадження інтегрованих уроків у початковій школі; виділені напрями модернізації  класно-урочної  системи  початкової  школи,  які  стали  наслідком запровадження  особистісно  зорієнтованого  та  компетентнісного  підходів  у початковій ланці освіти. Мета дослідження: узагальнити теоретичні дослідження з проблеми урочної  форми  організації  навчання  й  систематизувати  особливості сучасного уроку в початковій школі.
12. Савченко О.Я. Рефлексивний компонент уроку// Початкова освіта. – 2015. - № 4. – с. 5 - 8. -  Режим доступу :

  https://bondarchuk-raja.io.ua/s2292414/dopovidrefleksivniy_komponent_uroku

         Упровадження компетентнісного підходу на методичному рівні визначає незамінну роль особистісного чинника у діяльності як вчителя, так і учнів. Це зумовлено тим, що компетентність є індивідуальним надбанням, яке не можна «передати» - нею можна оволодіти лише шляхом докладання власних зусиль через набуття самостійного досвіду і його осмислення. Саме тому в сучасній школі все більшого значення набуває рефлексія як спосіб самопізнання й самоусвідомлення людини. Така увага до рефлексії зумовлена необхідністю впровадження особистісно орієнтованої освіти, компетентнісного і діяльнісного підходів, інтерактивних методик, які ґрунтуються на активній позиції учня у досягненні особистісно значущих результатів навчання. У контексті компетентнісного підходу, за якими саме мета і результат навчання є визначальними чинниками управління якістю  освіти, рефлексивні позиції вчителі і учнів стають особливо затребуваними, адже у структурі будь-якої компетентності інтегруються знання, способи діяльності, особистий досвід, ціннісні орієнтації. Сутністю рефлексії є самоаналіз, самооцінювання, що супроводжують будь-яку діяльність людини. Автор статті розкриває зміст поняття особливості рефлексивної діяльності молодшого школяра, основні методологічні положення щодо організації процесу рефлексії на уроках у початковій школі.
13.Химинець В.В. Інновації у початковій школі : методичний посібник / В.В.Химинець, М.Ю.Кірик. – Т.: Мандрівець, 2012. – 312 с.

  Суспільна потреба  спонукає сучасну школу й,насамперед, початкову ланку освіти, її вчителів та педагогів-науковців до пошуку нових педагогічних ідей і технологій, до поширення і впровадження передового педагогічного досвіду. Варто зазначити, що сьогодні під новим у педагогіці варто розуміти не лише ідеї, методи, технології, які ще не використовували, а й увесь комплекс елементів, у тому числі окремі елементи навчально-виховного процесу, які містять прогресивні засади, дають змогу ефективніше вирішувати комплексне завдання розвитку і саморозвитку творчої особистості. Освітня інноваційна діяльність у початковій школі закладає основи інноваційної діяльності того, хто вчиться, на все життя. У книзі розглянуто актуальні питання інноваційного розвитку, сутність і особливості інноваційних педагогічних технологій, інноваційної діяльності вчителів початкової школи. Значну увагу приділено становленню та змісту нових технологій навчання і виховання, готовності вчителів початкової школи до впровадження інноваційних освітніх технологій із урахуванням сучасних пріоритетів освіти.
14.Цимбал О.М. Проектні технології: особливості впровадження у початковій школі //Початкова освіта та виховання. – 2012. - №35-36 (327-328) - С.4-17.

  Загальноєвропейські рекомендації з освіти відзначають, що пріоритетною освітньою метою є підготовка школярів до життя у демократичному суспільстві шляхом запровадження методів викладання навчальних дисциплін, які стимулюють незалежність думки, судження, спонукають до відповідальної компетентної діяльності. У зв’язку з цим видається цілком доцільним і актуальним широке запровадження у вивченні основних навчальних дисциплін освітньої проектної технології. Проте вчителі-практики в цій справі стикаються з труднощами, пов’язаними з недостатньою адаптацією проектної технології до вітчизняних умов, відсутністю потрібного навчально-методичного забезпечення. Ці утруднення і ризики можуть бути зменшені через надання вчителями різноманітних методичних матеріалів з ретельно опрацьованими проектами різних типів і різноманітної тематики, призначених для початкової школи: вчителі можуть використовувати їх у повсякденній професійній діяльності чи як зразок у власних розробках. Використання навчально-методичної літератури з проектних технологій допоможе вчителеві зробити процес навчання змістовним, цікавим, корисним і демократичним. Але для цього треба докласти значних зусиль, щоб опанувати сучасну технологію. У статті розповідається про застосування проектної технології під час вивчення навчальних дисциплін, як на уроках, так і в позакласній роботі в початковій школі. Використання методу проекту створює додаткову мотивацію до навчання. Висвітлено розвиток і використання критичного мислення в процесі здійснення проектів. Розглянуто громадянську освіту в учнівських навчальних проектах. А також подано такі основні типи учнівських проектів: інформаційні, дослідницькі, ігрові, творчі, практичні. Особливу групу складають телекомунікаційні проекти. Вони вимагають обов'язкового використання телекомунікаційних технологій.